Наступного дня служниці, яка приходила ранком і відходила ввечері, бо ханума не могла терпіти, щоб хто-не-будь сторонній спав у її домі, вона сказала, що Мухарем-ага подався в маєток у Безик. Повторила те саме й продавцям, які прийшли по ключі від крамниці, і ще нагадала їм, щоб перед смерком принесли їй увесь виторг, показавши тим ще раз, яка вона рішуча й кмітлива і як турбується про все.
Другого дня один селянин з Гориці, якийсь Мисирлія, шукаючи води, бо всі джерела довкола пересохли, заглянув у криницю Мухарем-аги і, спочатку відчувши, а потім і побачивши труп Мухарем-аги, кинувся щодуху в суд і розповів, як знайшов те, чого не шукав, а краще було б, якби знайшов воду, ніж мертвого Мухарем-агу — і для Мухарем-аги, добрий чоловік був, і для худоби, не знає, що й робити з нею, поздихає зі спраги.
Увесь наш двір не мав сумніву в тому, хто вбив Мухарем-агу, знали і власті. Пакрів і Рабія-хануму заарештували, і вони відразу в усьому зізналися.
Батько й син заявили, що проти Мухарем-аги не мали нічого, але інакше не можна було дістатися до його грошей, що ж до вбивства, то це все одно що на війні: загинеш або залишишся живий, і ото ні вони, ні Мухарем-ага не мали щастя, невдачі переслідують їх, відколи вони повернулися з війни, як ось і тепер.
Рабія-ханума про все розповідала спокійно. Винна доля й любов, сказала вона, дивлячись на молодого Пакра. Може, й справді, як і багато людей, вона не відчувала в собі вини.
Голу, її відшмагали мокрими мотузками і, напівживу, повісили. (Ночами, обливаючись потом, я прокидався зі сну від того, що мені снилося її старече тіло й видублена зів'яла шкіра, вся в кривавих пасмугах).
Батька й сина задушили, і так закінчилася їхня остання атака.
Дивно, що вбивці й не намагалися втекти, хоча й могли під час метушні, яка настала, коли комендант Авд-ага і його два помічники зовсім випадково і зовсім несподівано натрапили в їхній кімнаті на невідомого озброєного чоловіка. Під час сум'яття й біганини, коли той чоловік метнувся сходами вниз, вони обидва спокійно чекали, доки все це скінчиться і їх відведуть до фортеці. Про невідомого вони заявили, що знають його з Белграда і що він прийшов до них минулої ночі, мав намір якийсь час у них перебути, але про те, що вчинили, вони йому нічого не казали, бо не хотіли віддаватися в його руки.
Сталося це ополудні.
7. Мертвий син
Був полудень.
Як завжди, я повертався додому на незароблений обід, втомлений марною настирливістю, з якою шукав виходу з-поміж невидимих мурів. Я звик шукати і не знаходити, перше залежало від мене, друге — не знаю від кого, і не мав чого закинути собі й не міг сердитися, що мене не беруть. Колись я, в гніві, погрожував ненавистю, але не відчував її. Не відчуваю її й тепер. І слава богу.
Якби я був інакший, якби життя для мене було тягарем, якби я озлобився, то опустився б, почав би пити, ненавидіти, став би тим невдоволеним, який ощиряється проти всього світу.
Але я не можу так. Наперекір усьому, живу, як і решта людей, що не мають мого тавра, — веселий і сумний задля звичайних речей; веселий, бо є добрі люди, які часом бувають і погані, сумний через поганих людей, які рідко бувають добрими, щасливий, бо маю дружину, яка полегшує мені життя, і буду мати дитину, яку вона носить. Щоправда, з дитиною нам буде важче, але якось проживемо.
Це одна з найбільших таємниць нашого світу: стільки людей живе важко — хтозна-як і хтозна з чого, але ніхто не вмирає з голоду. Знаю, не добре, що я, чекаючи цю малу людину, мушу втішати себе: мовляв, не помре вона з голоду, але, з другого боку, знаю й інше: не можна думати тільки про невдачі, завжди є надія на краще.
Зі своєї муки я не спромігся викресати ні великого болю, ні глибокої думки. Народжений я, очевидно, для малих справ, як і більшість людей, і від того не переживаю.
Чесний я наскільки можу, нікому не бажаю ніякого зла, хотів би любити людей більше, ніж їх жаліти, прошу свою долю, аби обминуло мене те, що мене не стосується.
Але не впросив.
Того дня я повертався до єдиного місця на світі, яке є моїм, тримаючи в руці гвоздику, що її знайшов на дорозі, затоптану в пил, обмив її під водою з джерела й дбайливо розправив пелюстки, щоб порадувати Тияну дешевою увагою.
Коли я звернув з залитої сонцем вулиці в тінисте підворіття нашого подвір'я, я раптом помітив, що якийсь невідомий чоловік шугнув зі сходів будинку, у якому жили Пакри, й прожогом кинувся до стайні. Вивів коня й на ходу вихопився на нього. Один стражник хотів був заступити йому дорогу, але вчасно відсахнувся убік, бо кінь розтоптав би його.