Кінь мчав до підворіття, а вершник, припавши йому до гриви, вихопив з-за пояса пістолет.
Я притисся до стіни, дякуючи богові за те, що я такий худий та щуплий, то, може, уникну лиха. Та відразу я забув і тупіт кінських копит, і пістолет у руці вершника, бо з подвір'я загриміли постріли вслід утікачеві, а мене охопив жах, що в цьому зведенні рахунків, які мене не стосуються, доведеться якраз мені заплатити головою. Але кулі просвистіли коло мого носа, як розсерджені невидимі джмелі, не влучивши ні мене, ні вершника. Я ніколи досі не радів ні з чийого промаху, а тоді зрадів — не за вершника, звичайно, а за себе.
Стражники помчали вслід за вершником, щоб виправити свою похибку, але комендант Авд-ага гукнув їх, і вони повернулися. Заради Пакрів, щоб і ті не втекли.
Я бачив, як невідомий вершник віддалявся, бачив, як стражники поверталися за вбивцями, і знав, що все вже скінчилося, а все ще стояв, приліплений, наче латка, до нерівної стіни.
Була навіть ганебною та нерухомість і розгубленість, той страх, що скував моє серце, але про це я подумав пізніше, тоді не думав. Гай, гай! А хто хоче загинути?
Відірвавшись од стіни, яка захищала мене звідти, звідки ніщо мені не загрожувало, я пішов на подвір'я.
Пакри ще стояли на сходах, а стражники підіймалися, щоб звести їх, мовби вони самі не вміли ходити.
Чому вони не втекли?
Невідомий утік. Доля не була прихильна до нього, чужі події обплутали його, те, що його не стосувалося, впало йому на голову (у чомусь він, безперечно, був винний), але він плюнув на долю, розірвав ланцюг випадковостей, який стиснув його.
Подумаю над цим, коли матиму більше часу.
Авд-ага стояв серед подвір'я задуманий.
— Ти не хотів сказати неправду, — промовив він, коли я підійшов ближче. — А скільки лиха міг відвернути!
Невже всю вину звалює на мене?
Голос його був хрипкий, у ньому вчувалося більше туги, ніж докору.
Ніби він правий! А я ніколи й не гадав, що брехня може відвернути зло.
Але якби не сталося злочину? Залишився б сором за брехню і каяття за кривду, завдану людям, які не вчинили ніякого зла.
Комендант Авд-ага завжди підозріває злочин і часто має рацію. Я не підозріваю ніколи — і теж маю рацію. А того, що стається, відвернути не можна. Якби всіх людей запроторити до в'язниці, не було б злочинів. Проте не було б і життя. Я ненавиджу злочин, але більше люблю життя навіть із злочином, ніж суцільне кладовище.
Але як це сказати йому, коли й мені воно не зовсім ясне. Та й він, вражений братовою смертю, яка криваво підтвердила його похмуру думку про людей, не зможе сприйняти ніякого іншого доказу, крім доказу ненависті.
І я сказав, щиро співчуваючи йому:
— Жаль мені, Авд-аго. Справді жаль.
Авд-ага, не промовивши й слова, рушив за стражниками, які відводили Пакрів.
І тут до мене підійшов занепокоєний Махмут Неретляк.
— Ти що, не чув, як я гукав тебе?
— Що сталося?
— Тепер усе добре. У Тияни викидень.
— То де ж це добре, нещасний Махмуте!
— Звичайно, не добре, але могло бути гірше.
— Що з Тияною?
— Жінки коло неї.
Я поспішив додому; коли я звернув на подвір'я, то ніс у руці квітку, щоб порадувати Тияну, тепер не знаю, де вона, давно загубив її, дивлячись на чужу біду і не знаючи про свою.
Махмут плутано пояснював, як він прийшов до мене і побачив, що в Тияни почалися перейми, тож побіг по сусідських жінок, а коли його прогнали з кімнати, він побачив на подвір'ї мене, гукав, але я витріщився на те, що мене не стосується, й не чув його, а може, це не має значення, бо жінки все рівно прогнали б мене, як і його.
— Чого ж ти не підійшов до мене?
— Боявся стрілянини.
Коли я постукав, сусідка відхилила двері й гримнула на мене:
— Почекай!
Ми чекали, я — дивлячись на двері, за якими мучилася Тияна, Махмут — на подвір'я, на яке не зважувався вийти через стрілянину.
Зараз він був збуджений, із запізненням, від усього, що сталося, й говорив безладно, ледве пов'язуючи думки, чи, може, мені тільки так здавалося, бо й мої теж не трималися купи.
— Ось так воно, мій Ахмете. Хтось посіє кукіль, і вродить йому пшениця, а хтось укине в землю чисте зерно, й нічого не вродить… тих двох потягли, як баранів, чому вони не втікали, боже мій… але ти не сумуй, ви ще молоді, чи завжди буде хліб, того не знаю, а діти будуть… та й, повір мені, і той хліб це ще не все, ось Мухарем-ага Тасліджак мав його й занадто, і хліба й до хліба, але жінка не дала йому доїсти свою скибку, а ми, дай боже, свою доїмо, хоч вона й тонка… ех, боже, допоможи і голодним, і ситим… а Авд-агу нараз спіткало нещастя і щастя, брата втратив, зате здобув таку спадщину, не знаю тільки, буде йому легше чи важче, що не поговорив із братом, але братове майно зменшить його жалобу, яка вже вона не є…