І ось знаю це, але якось дивно: я не відчуваю до нього особливої вдячності, та й він не чекає її. Може, тому що в мені живе, хоча й притаєна, думка про його провину й вигнання і навіть про його нижчість. Він знав, що інші так думають про нього, мого ставлення, на щастя, не знав. Правду кажучи, я про це не думав, я несвідомо сприймав його таким, мовби це було його родимою плямою чи його запахом, і мені ставало соромно, коли я усвідомлював його довірливість і свою глупоту. І знову все забував.
Я ніколи його не образив, кожна зустріч з ним для мене була приємною, я відчував у тому схожому на дитину чоловікові якусь незвичайну свіжість, але в душі був несправедливий до нього.
Мула Ібрагім не здивувався, коли побачив мене. Ніби знав, що маю прийти, і йому було ні холодно ні жарко.
— Мовби ти здогадувався, що прийду. Ти анітрохи не здивований.
— Ми ж не сварилися. То чому б тобі й не прийти?
— Але ти не дуже цим задоволений.
— Ти сьогодні не на ту ногу встав.
— Колись я й на ту вставав. Але небагато користі це мені дало.
Я й сам відчув, який я нестерпний. Може, через зневажену дружбу, якої мені було жаль? Чи, може, через його доброту: людина взагалі дуже погана й легко може познущатися з піддатливого.
Він не розгнівався, тільки перевів розмову на інше:
— Як Тияна?
— Кепсько.
— Чому? Що сталося?
— Багато чого сталося. Відішли куди-небудь своїх помічників, а то сичу тут, як гусак.
— Незручно виганяти їх. Та й нема в нас чого приховувати.
— Якщо в тебе нема, то й у мене теж!
Розповідав я йому якомога різкіше, та воно й назбиралося в мене за місяць тої гіркоти. Зробився я, дякувати богові, якимось страховищем, вовкулакою, чимось небезпечнішим од розбійника, тільки не знаю, за що мені випало таке щастя. Чи, може, людям при владі потрібен злочинець, тому вони й обирають когось, аби виправдати своє існування і свою жорстокість? Важливо не те, що хтось зробив, а те, що вони кажуть про нього. Тепер вибір упав на мене. І хай. Мені не важко. Навіть так краще: не маю ні господаря, ні друзів, ні обов'язків, ні вдячності ні до кого. Позбувся я страху, бо знаю тепер, як пташки небесні живуть, і можу сказати: чудово. Я повинен руку поцілувати тому, хто прогнав мене зі служби, а то я й не дізнався б ніколи про те і був би довіку чиїмось рабом, думаючи, що інакше й бути не може. Був би сліпцем, який розгубився на війні, й ніколи б не прозрів. А так неправда, спасибі їй, допомогла мені зрозуміти, яке це гарне життя, коли воно вільне, навіть якщо й важке. І з усього мені найприємніше те, що я побачив, який то скарб моя дружина. Нещастя як вогонь: усе спалить, крім золота. Іноді, щоправда, подумаю собі, що я тут і втратив, бо якби вона була зла, а це не було б дивно, то я мав би на кому свою злість зігнати, коли мене причавлять знегоди. А хіба на неї можна підвищити голос? Таж вона, бідна, мучиться, зносить голод, латає старий одяг, ще й мене втішає, ніби сама винна. Носила дитину під серцем і не доносила — годував я її поганими новинами і пустою любов'ю, а від того ще ніхто не набирався сили. Тепер я повинен нагодувати її й дечим іншим, ситнішим, і тільки заради неї я прийшов до нього позичати грошей. Ті, що досі допомагали мені, самі не мають нічого, не знаю, чому і звідки вони допомагали нам. Їхня благородна доброта просто-таки дивна, бо я нічим не заслужив її, але вбога, бо вони бідняки. Зараз я в скрутному становищі і змушений просити в нього позички, мені це нелегко, але в біді не дуже дбаєш про гонор, і я роблю це тільки заради Тияни, серце в мене болить, що вона так страждає без гріха й вини. А до нього прийшов тільки тому, що ми колись були друзями.
— І тепер ми друзі, — сказав він схвильовано.
— Тепер ні, Муло Ібрагіме, усе минуло. Були, і я гадав, що довіку будемо, та ба. Жаль мені, але я не винен.
— І я ні.
— Отже, доля винна. Нічого не вдіємо.
Я був у поганому настрої, незадоволений, наїжачений і звалював на нього усі свої нещастя, хоч знав, що він у цьому не винен. Його страх сильніший за всі інші його поривання, і він, безперечно, соромиться його, але нічого не може з ним подіяти. Добра він людина, і в інших умовах, не таких суворих і більш людяних, був би гідний усякого пошанування. Але де ті кращі умови і чи будуть вони коли-небудь? Не знаю, не вірю, але сьогодні це добре бачу: і він така сама жертва, як і багато інших.
— Пробач, — промовив я лагідніше.
Мула Ібрагім глянув на мене вдячно, я легко зняв з нього вину, як і легко звинуватив його, і його добра боягузлива душа вільно зітхнула.