Він хотів щось сказати мені, щось гарне й доброзичливе, так я зрозумів з його зм'яклого виразу обличчя, але відмовився від свого наміру, щоб не зв'язувати себе словом, яке нікому не допоможе, а йому може пошкодити.
Мені стало жаль, що він передумав. Від цього його необережного слова мали б користь і він, і я: він би трохи злущив іржу зі своєї душі, мене б потішила думка, що він, незважаючи ні на що, усе-таки людина. І я нікому того не відкрив би, щоб не нашкодити йому.
Він зробив те, що легше: висунув шухляду, відрахував гроші і додав більше, ніж спочатку вирішив дати.
— Не знаю, коли поверну тобі.
— Байдуже. І приходь ще, коли буде треба.
— Боюся, що довго буде треба.
— Мені не подобається те, що ти кажеш. Виходить, ти не зробиш нічого, щоб було по-інакшому.
— Хіба я винен, Муло Ібрагіме?
— Якщо це не вина, то нещастя.
— У чому та вина, у чому те нещастя?
Він шепотів так тихо, що я мусив підійти зовсім близько до нього. Він не хотів, щоб його чули помічники за перегородкою, і не хотів, щоб ми залишилися самі. Так ми й мучилися вдвох.
— Не знаю. Не знаю достеменно, бо не розумію тебе. Я добре пригадую селян із Жупчі і той твій сміх, коли ми ставили султанів портрет у вікні. Мене й зараз кидає в піт, коли подумаю про це.
— Надто близько було це одне за одним.
— У житті все надто близько.
— Знаю, зло і добро. Але злочин і вірнопідданство?
— Хіба зміниш усе погане?
— Я не збираюся змінювати. Але бачу, що погано.
— І через це треба себе занапащати? Саме цього й не розумію в тобі. Якби ти був бунтар, зціпив би зуби й боровся. Нічого б не виборов, але мав би якусь мету, хоч і оманливу. А так — говорити хочеш, а кари не приймаєш: дивуєшся, обурюєшся, злостишся. Отже, ти не бунтар. Бунтарі самі б'ють і приймають удари, не ображаючись. Може, ти все це надмірно любиш і тобі боляче, що трапляються огидні речі? Я не сказав би. Ні, не розумію тебе. Не знаю, чого ти хочеш, але бачу, що нівечиш собі життя. Навіщо?
— Сп'яну говорив я і те, чого не думаю. Хіба то великий гріх?
— Постривай, не сердься. Не звинувачую тебе. Просто розмовляємо. Думаєш, мені було легко?
— Хто тобі наказав звільнити мене з роботи?
— Байдуже, хто наказав. Молов, кажеш, те, чого не думаєш? Нікого не цікавить, що ти думаєш, цікавить, що робиш. Думка належить тільки тобі, а вчинок стосується кожного.
— Який вчинок? Я не вкрав, ніякого насилля не вчинив, нікому шкоди не заподіяв. Хіба пусті слова — це вчинок?
— Тихіше! Чого тобі завжди хочеться, щоб тебе всі чули? А слово — вчинок, ще й який! Якби ти вкрав, учинив насилля, заподіяв комусь шкоду, може, тобі й простили б. Але ти говорив таке, про що розумні люди мовчать. Цього не прощають.
— Я сказав правду!
— Тим гірше. Слово — це порох, який кожної миті може спалахнути. Незадоволення всякого завжди є повно, але воно ніколи не вибухає саме по собі. Його запалює слово.
— Навіщо ж тоді ми бережемо те слово-порох? Чому не підпалимо свого незадоволення, що вже назбиралося?
— Ні, ти не такий наївний. Ти не сп'яну молов те, чого не думаєш! Тепер я бачу. І занапастиш себе, а я навіть не знатиму навіщо.
— Хіба чесність — така таємниця, Муло Ібрагіме?
— Не чесність для мене таємниця, а твоя поведінка. Багато думав про тебе. Спробую розібратися.
— І вдалося тобі?
— Кажу, спробую. Ти пішов на війну ще зовсім молодий, без будь-якого досвіду, чесний, як і більшість молодих людей. З війни повернувся такий самий незрілий, як і пішов. Тільки спантеличений, бо ти не вірив, що людина може бути такою жорстокою. Але тебе ще більше спантеличила жорстокість у мирному житті. Ти думав, війна страшна, бо це війна, але чому мирне життя страшне? І здавалося тобі, що люди не бачать цього і твій обов'язок — сказати їм про це.
— Хіба не так?
— Якби ти не пішов на війну, життя б тебе поволі цюкало, обкочувало, терло, і ти непомітно потрапив би в його колію, пристосований і без гадки, що може бути інакше. Оце моє пояснення: війна забрала в тебе роки, відведені для того, щоб учитися жити.
— Я багато навчився на війні. Дуже багато.
— Не для мирного життя. Війна — жорстока, але чесна боротьба, як між тваринами. Мирне життя — жорстока боротьба, але нечесна, як між людьми. Різниця величезна.
— Поволі вчуся.
А потім він раптом звернув розмову на інше, я тільки здивувався, як він спромігся таке сказати:
— Жаль мені Тияни. Жаль мені й тебе. Пошукаю способу, щоб допомогти вам.
— Як?
— Ще не знаю. Подумаю.
Так ми нашипілися один на одного, як два гусаки, щоб залишити між нами те, що інші воліли б почути, а ті два безвусі писарі за перегородкою, напевне, вважали нас егоїстами й жмикрутами. Мало вони зможуть розповісти тим, хто їх питатиме про нашу розмову.