Нічого мені не відкрило його мудрування, крім того, що Мула Ібрагім думав про мене більше, ніж я сподівався. І це вже щось, хоч і не дуже багато. Його пояснення цікаве, але користь від нього мала. Я був на війні — і цього не можу змінити, пропустив час учнівства, не зазнав того щастя, щоб життя обтерло мене, як річка обтирає гальку, і тепер я дивний для інших, незрозумілий сам для себе.
Хто я, де, на якому світі? Який я, добрий чи поганий, недалекий чи складний, що значать для мене люди й життя, до чого прагну, чого чекаю від себе та інших?
Мені здається, що я зовсім звичайний, то чому ж інакший?
Чи я сам вирізняюся, чи мене вирізняють?
Люблю людей, але не знаю, як жити з ними.
Хто зрозуміє моє безперестанне згадування про мертвих товаришів у хотинських мочарах і що вони — звинувачення чи рана?
Кому розповім і кого цікавлять мої дрібні радості, з яких люди посміялися б, а я їх не поміняв би на жодні чужі: слухати незбагненні звуки ночі, зачаровано дивитися на місячне сяйво, розлите по листю, чути дихання дружини уві сні.
І як я поясню комусь, що мені жаль обох Пакрів, Махмута Неретляка, перукаря Саліха з Аліфаковця, старих воїнів, що просять милостиню під мечеттю, і нових, які йдуть на війну, не знаючи, що їх там чекає.
Що можу вдіяти з тою своєю нерозумною думкою, яка нікому не шкодить і не допомагає, нікому не потрібна, окрім мене? Непотрібна, божевільна, даремна, але мені здається, що без неї залишилося б тільки півсвіту або й набагато менше, та й цей був би нікудишній, без неї не було б мене, був би хтось інший, глухий і покалічений, чужий і гидкий самому собі.
Перед Єврейським кварталом, обгородженим Сиявуш-пашею, де, як у фортеці, жили сараєвські євреї, я зустрів Асима Пецитаву. Він носив з джерела від Бегової мечеті воду мешканцям Єврейського кварталу. Перед брамою, через яку з ранку до ночі безліч разів проходив, лютий на весь світ, він поставив дві великі коновки, щоб відпочити. Був дуже втомлений.
Дві великі коновки, повні води для інших, — це все його життя.
— Важко? — запитав я без потреби.
Асим подивився на мене здивовано, мов не розумів мене або думав, що я божевільний. Одне, чи друге, чи те й те разом, але він відповів мені своїм звичаєм: почав лаятися, соковито й невтомно.
— Ти правий, — промовив я. — Особливо, якщо тобі від того легшає.
Махмут Неретляк чекав мене на веранді, розтирав литки на ногах, щоб угамувати біль від корчів, що його дедалі частіше хапали. Рукою подав мені знак, щоб я розмовляв тихіше: Тияна спить.
— Ну, дістав? — запитав мене пошепки.
— Ні. Не дав нічого.
— Я так і знав. Їй-богу, знав. Душа в Мули Ібрагіма дрібна. Як просяне зерно.
— Звідки ти знав, що не дасть?
— Я теж уже просив у нього, від твого імені.
— Коли просив, нещасний?
— Ех, коли! Коли треба було.
— І мені не сказав. Він теж.
— Якби дістав, то сказав би. І він не мав чим похвалитися.
— А якщо я тобі скажу, що дав?
— Невже дав?
— Так.
— Я так і знав. Їй-богу знав. Чом би тобі не дав? І ти ж йому прислужився.
— Тепер бачиш, що душа в нього не дрібна.
— Часом дрібна, часом широка. Як у всіх.
Цього разу вона була в нього дуже широка: я налічив п'ятдесят грошів.
Половину відділив Махмутові, він узяв гроші байдужливо, не сказавши, багато це чи мало. Тільки подивився на них, як лежали на долоні.
— Якби цього сміття було бодай трохи більше, можна було б спокійно спати.
— Щодо спання, то без них спокійніше: не боїшся, що тебе обікрадуть.
— Еге, ти правий. Навіть дверей уже не замикаємо. Нема потреби.
Він потрусив грішми в кулаці й поклав їх до кишені.
Я запитав його:
— Ти завжди мав надію, що розбагатієш?
— Кожна людина надіється.
— А тепер?
Він махнув рукою, всміхнувшись загадково, й пішов.
Ось гарна оповідка про чоловіка, який усе своє життя мріяв про багатство, а живе у злиднях, який більше намучився від надії на багатство, ніж від самої бідності. А тепер мусить остаточно зректися своєї мрії. Якщо може зректися. Бо й раніше не було в нього особливих підстав вірити в чудо. А тепер, на старості, ця безглузда думка йому ще навіть потрібніша.
Невдовзі він повернувся, несучи ягнячу печінку, загорнуту в чистий папір.
— Коли прокинеться, засмажиш їй. Раніше не треба, бо затвердне. Зумієш?
— Хіба то велике мистецтво?
— Таж ні.
Першу приготовлену мною печінку я викинув, друга, яку я вже купив, підгоріла, і я сам її з'їв, третю з'їла Тияна, здається мені, більше для того, щоб не завдати мені прикрості, ніж тому, що вона смакувала їй.