Доки я його не знав, то хотів сякими-такими словами розбудити й оживити його. Потім я лишив ці спроби.
Він сидів непорушно, втупившись у стіну, підлогу, сонячний промінь, і, не бачачи нічого, плив тихою течією своїх неусвідомлених марень, з яких моя мова не могла повернути його в реальний світ.
Коли його непритомна, але щаслива усмішка починала згасати, а обличчя твердло й напружувалося, стаючи неспокійним, наче охоплене страхом, він болісно підводився й непевно йшов до сусідньої кімнати. Затримувався там недовго, якраз стільки, скільки йому будо потрібно, щоб задурманити себе опіумом, і незабаром повертався бадьорий, щоб знову поринути в свої видіння.
Так найосвіченіша в місті людина була і найнещаснішою. Величезне багатство лежало в ньому нагромаджене й невикористовуване, і це було гірше, ніж коли б він нічого не знав. А може, він був і найщасливішим, бо йому нічого не треба було, ніщо його не турбувало, і байдуже було йому, знає він щось чи не знає. Хоча мені не ясно, чи картини його марень були б виразніші, якби він менше знав. Чи, може, його знання облагородило ці картини? Запитував я себе про це лише так, без причини й потреби, бо відповідь, якби вона й була, не мала значення. Звичайно, ніхто не здобуває знання заради того, щоб його опіумні видива були багатші.
Усе в ньому таємниця. Він повністю замурований у собі, наче могила. Нічого в ній не бачиш, нічого вона не промовляє.
Одного разу, коли я ще не відкрив для себе його фальшивої нірвани, сталося так, що я прочитав йому один із своїх віршів, чомусь певний, що він зрозуміє його. Я зважився на це якось несподівано, коли він видався мені надзвичайно лагідним і схильним до зближення.
Довірився я йому віршем про душевну розгубленість після війни:
Він уважно вислухав вірш до кінця. У мене було таке враження, ніби він сподівався чогось іншого, навіть було йому ніби аж неприємно, я це витлумачив як незадоволення віршем, і мені самому він видався якимось недолугим. Потім на його блідому висмоктаному обличчі з'явилася усмішка:
— А! Значить, поет! Блудний і зухвалий.
— Чому «блудний і зухвалий»? Хіба ти такої думки про поетів?
— Не я, а коран.
— Не пригадую.
— Нагадаю тобі. Як бог каже про Магомета? «Ми Посланця складати пісень не вчили. Йому віршування не личить». А пригадуєш суру про поетів: «Услід ідуть віршувальники, блудні й зухвалі». «Хіба не бачиш, що віршописці блукають падолами й говорять дурниці». «Їхня мета — насміхатися й розбещувати. Спостигне їх кара, і повергне їх, і знищить». Відколи ти блукаєш падолами й говориш дурниці?
— Відколи з війни повернувся.
— Ах, правда ж, «тінь йде слідом окаянна», тінь війни, розуміється. Так ось, друже, можу тобі сказати, що від того часу ти не брав корану до рук. Бо побачив би, що чиниш гріх.
Я всміхнувся:
— Приймаю той гріх на свою душу. Але коли ти вже осудив мене, то, може, тепер поясниш, чому це гріх? Кому заважає поетове слово?
— Не я тебе осудив. Коран каже: «Обороняючи віру, наступайте лавами! Аллах любить тих, хто бореться, зімкнувши ряди, міцні, як мур». А тебе Аллах не любить, бо ти бредеш сам, порушуєш ряди, підриваєш міцний мур. Ти не тільки не борониш віру, ти йдеш проти неї.
— Ще цього бракувало!
— «Віра — це закон, який упорядковує все життя». Поезія є поза тим законом, вона його не визнає, вимагає свободи слова й думки і заперечує досконалість світу, якому бог дав порядок. Сном жити, у чеканні, в сподіванні означає не погоджуватися з тим, що є. Це бунт.
— Хай мене бог боронить від такого судді, як ти! Що ж тоді не бунт?
— Читання молитов.
— А ти їх читаєш? Ти охоронець віри в ряду, міцному, як мур?
Він усміхнувся сумно чи з лагідною іронією. І не відповів.