Настав час його мовчання, він поринав у свої марення. Його погляд змерх, спрямований кудись усередину, в себе, до чогось важливішого й кращого, ніж туманні вірші та якийсь Ахмет Шáбо.
Глузував, безперечно. Тільки з кого? З мене чи з себе? Чи з усіх? Говорив притомний, але і в своєму штучному сні і поза ним він далеко від цього нашого світу й від людей, і його не турбує, як упорядковуються речі між собою. Він зрікся всього, що не входить у коловорот його примарних видив, яких ніякий людський порядок не може розладнати.
Я дивився на нього розгублено, майже зі страхом, мов на мерця.
Мене все-таки стосується те, що його аж ніяк не стосується.
Тоді я почув, що хтось поворушився за мною.
Я оглянувся: у дверях стояв юнак, я впізнав його по худому обличчю й блискучих очах. Студент Раміз!
Я уникав зустрічі з ним і ось — не уникнув.
Він уже місяць виголошує проповіді в Алі-пашиній мечеті перед бідняками з Чорного Верху, Беркуші, Бєлави, Кошева, каже таке, чого розумна людина ніколи не скаже привселюдно. Одного разу я слухав його (бо чув, як люди пошепки переповідають його слова), ледве знайшов місце коло дверей, а вийшов я ще до того, як він закінчив виступ. Утік, переляканий!
Пам'ятаю, що він говорив тої похмурої ночі в хотинських мочарах, а я повторив його слова в недобрий час на своє нещастя і зрозумів, що він може будь-що сказати, тільки не те і не так!
Я ніколи ні від кого не чув стільки гострих слів, стільки зневаги до людей, що при владі, стільки божевільного вільнодумства, як того вечора, слухаючи палкого аль-азгарського[11] студента, який не знав, що таке страх, або не знав, що таке влада. Він сказав — і зараз добре пам'ятаю свій переляк, — що є три великі гріховні пристрасті: алкоголь, азартні ігри і влада. Від перших двох люди-ще сяк-так можуть вилікуватися, під третьої — ніяк. Влада — це й найважчий порок. Заради неї вбивають, заради неї гинуть, заради неї втрачають людську подобу. Нездоланна вона, як чарівний камінь, бо додає сили. Вона схожа на джина з Аладдінової лампи, що служить кожному дурневі, який тримає його. Роз'єднані, вони ніщо; разом — горе цього світу. Чесної й мудрої влади нема, бо прагнення до могутності не знає меж. Людину при владі під'юджують боягузи, підбадьорюють облесники, підтримують шахраї, і її уявлення про себе завжди краще, ніж є вона насправді. Усіх людей вважає дурними, бо вони приховують перед нею свою справжню думку, а собі привласнює право всезнайства, і люди погоджуються з цим. При владі не буває мудрих людей, бо й мудрі тут скоро втрачають розсудливість, і нема в них терпимості, бо всі вони ненавидять будь-які переміни. Вони відразу створюють вічні закони, вічні засади, вічний порядок і, пов'язуючи владу з богом, множать свою силу. І ніхто б не скидав їх, якби вони не ставали на заваді іншим сильним людям. А скидають їх завжди однаково, пояснюючи це тим, що вони чинили насильство над народом (хоч вони всі насильники) або кували зраду супроти верховного володаря (хоч цього ніхто і в думці не мав). І нікого це не напоумлює, усі стрімголов спішать до влади, як нічні метелики до полум'я свічки. Скільки боснійських намісників кинуто до в'язниці, вислано, убито! І їхні почти разом з ними. Але знову приходять нові, приводять свій почет і повторюють дурниці своїх попередників, бо інакше не можуть. І так безперервно. Без хліба народ може залишитися, без влади — ні. Влада — це болячка на народному тілі, як чиряк. Коли один чиряк згасає, вискакує інший, може, ще дошкульніший. Не можете без нас, кажуть нам ті, що при владі, бо розведуться розбійники, нападе ворог, настане смута в країні. А хто на своїх плечах тримає країну, хто її годує, охороняє? Народ. А вони обкладають нас податками, карають, ув'язнюють, убивають. І ще силують наших синів це робити. Вони без вас не можуть, ви без них можете, їх мало, нас багато. Тільки пальцем ворухнули б усі, скільки нас є, і цієї погані не стало б. І зробимо так, брати мої знедолені, як тільки виростуть люди, які не дозволять, щоб вампіри ссали з них кров.
Тут я вислизнув з мечеті, збентежено наступаючи на ноги витріщених сіром у подертих панчохах, які, затамувавши подих, слухали ті полум'яні слова бунту.
Звідки в нього стільки хоробрості?
Ідучи додому, я гупав ногами по бруку, мов п'яний, не вірячи сам собі. Як він зважився таке казати і як люди посміли слухати його?
Розповів я Тияні, здивований, розгублений.
— Їй-богу, він сміливий, — сказала вона захоплено. Але мені наказала, щоб я більше не ходив його слухати. Мабуть, боялася, щоб мені не остогидло моє мовчання.
І ось тепер цей юнак, про якого я довго наяву думав і уві сні снив, стояв переді мною з книжкою в руці й уважно дивився на мене.