— Ми ніби знайомі. Ніби десь зустрічалися.
— Я слухав тебе якось у мечеті.
— А раніше?
— Не пригадую.
Я зрікся випадкової зустрічі, боячись можливої небезпеки.
— Складаєш вірші? — запитав він, переводячи мову на інше. — Для кого? І навіщо?
— Собі. Співаю, бо співається.
— Як соловей?
— Хіба треба інакше?
— Але ж ти людина.
Йому я не міг відповісти будь-що, уся його думка була спрямована на бунт, і все мало служити цій меті. Я добре пам'ятаю, що він говорив у мечеті, і про це найрадше повів би з ним розмову. І ще я думав, наскільки звабливіший його запал і краща його хоробрість від усього, що він казав. Я хотів запитати його: невже шлях до свободи лежить через насильство? Невже проти зла треба застосовувати зло? І хто викоренить це друге зло? І як його потім забути?
Але якщо це скажу, він зненавидить мене, поставиться до мене з презирством.
Обмежуся поезією. Але що сказати?
І тут я самотній, і тут я винен, і тут розбиваю щільні ряди, міцні, як мур.
Наближаючись до нього і водночас відмежовуючись, я сказав, що ми зв'язані й придавлені, хоч і не бунтівники. Тільки й того, що думаємо. Але людина відчуває потребу не тільки думати, а й висловлюватися, навіть більшу потребу висловлюватися, ніж думати. Так вона вивільняється від внутрішнього напруження. Слово — це відтік надмірної крові, розвантаження від мук, видимість свободи. Влада повинна заохочувати й підтримувати слово, а не душити, потрібно влаштовувати свята говоріння чи, ще краще, лихослів'я, як спів, як молитву, як очищення. Так роблять деякі племена в Африці, і в цьому вони набагато мудріші від нас, а може, і в багато чому іншому. Слід було б давати нагороди й ордени за лайку. І за поезію, бо це те саме. І треба, щоб якомога більше людей слухало це і брало в цьому участь. Опісля легше було б нести свій неминучий тягар.
— Хіба справді неминучий?
Я хотів розвинути цю кумедну картину, поблазнювати, вигадуючи, що могло б діятися на тому дивному святі лихослів'я, репетування, висміювання під мандоліни й бубни: той ходить, той сидить, той кричить у небо, той гримить об землю, — але Раміз перебив мене, не давши до кінця насолодитися цим гротеском у час, коли я не міг погодитися з ним, але й не дуже дбав про те, що говорю.
— Хіба той тягар справді неминучий?
— Боюся, що так.
— Ні. Люди скинуть насильний тягар, а не будуть себе обманювати, полегшуючи його. Що важчий тягар і що менше є слів для втіхи, то ближчий той день.
— Хто це зробить?
— Народ.
— Народ — це пусте число, розсипана сила. Він не має одної мети, не має нічого спільного, крім безпосередньої вигоди й страху. Ми розділені. Село селу не хоче допомогти в час небезпеки. Кожне сподівається, що вона його промине.
Він заперечливо покрутив головою.
— Народ роздрібнена маса, доки не побачить спільної мети, не побачить користі для себе. Коли усвідомить, коли повірить, то зможе все. Але спочатку треба усунути тих, хто тримає в своїх руках владу.
— Скажімо, таке можна зробити. Але ж хтось повинен очолити народ, звільнити його від страху, виробити в ньому готовність до жертв, щоб повести його до перемоги…
— Хіба це неможливе?
— Можливе, але в такому разі керівники здобули б авторитет, у них з'явилися б заслуги. І що ж тоді? Вони, ці керівники, почали б жити із своїх заслуг, з кожним днем стаючи дедалі сильнішими, і врешті-решт їхній авторитет перетворився б у могутність. Таким чином, замість старої влади ми дістали б нову, можливо, ще гіршу. Це історія влади з давніх-давен. Усе повторюється — від натхненності до насильства, від благородства до тиранії, завжди й нескінченно.
Раміз усміхнувся, як мені здалося, трохи докірливо.
З моїм малодушним пророцтвом він не погодився, він вірить, що народ здатний сам влаштувати своє життя так, як йому найбільше підходить, і зможе розірвати зачароване коло, у якому з героїв постають тирани. Без героїв обійтися не можна, вони — та грудка снігу, що тягне за собою всю лавину. Тільки не треба допустити, щоб вони зганьбили здобуту славу. Старі римляни своїх героїв висилали у віддалені землі і так уберігали їх для безсмертя. Якщо це надто жорстоко, ми своїх героїв могли б відправляти назад на ту роботу, з якої вони прийшли.
Не прийняв він і моєї думки про те, що слово повинно бути розрадою й відпочинком, бо це врешті-решт означає капітуляцію. Слово має бути бунтом і закликом до боротьби, доки зло панує в світі. В іншому разі воно обман, опіум, і люди будуть снити рожеві сни, як нещасний Сеїд Мехмед, і їм буде байдуже, що поза ними — хоч потоп.