Цього ми йому не сказали. Хус-ага розвіяв усі наші сумніви й побоювання. Він був молодий, але настільки поважний, ніби мав за плечима довгі роки життя й досвіду, і скоріше був схожий на мудрого вчителя, ніж на молодого торговця. Радо нам допоможе, сказав він, його послуга дрібна — лише купити й наглянути, коли будуть вантажити товар, зробив би це із звичайної людяності, а тим більше, що має й поважнішу причину: Тиянин батько і його були друзями. Робить це й заради мене, знає, що зі мною сталося і як я безневинно постраждав. Грошей йому не треба, він має досить своїх, а заплатимо, коли привезе товар. Продамо легко, він допоможе нам, бо було б незручно, щоб він і купив його в нас: це суперечить купецькому звичаю і скидалося б на милостиню. А так усе буде як належить.
Ми, звичайно, дали Хус-азі гроші, а він написав розписку й завірив її своєю печаткою. Ми побажали йому щасливої дороги й розсталися, як добрі родичі.
— Жаль, що в нас не було більше грошей, — зітхнув Махмут. — Міг би й ти поїхати до Царгорода.
Тияна притьмом обірвала цю розмову.
— До Царгорода? На два місяці? А що я буду робити ці два місяці?
— Інші жінки залишаються ж самі, — сказав я, боронячи своє право на нездійсненну подорож до Царгорода.
— Інші залишаються, а я не змогла б.
— Не треба, жіночко, так; може, й він ще колись поїде. Уяви: Царгород, крамниці, каравани, великі заїжджі двори, повно всякого люду! Не треба так, це гріх.
— А хіба не гріх залишати мене саму?
Не помічаючи збудження, з яким Махмут уявляв собі це недосяжне щастя, Тияна кидала на мене люті погляди, ніби я збирався зараз-таки вирушати до Царгорода.
Я теж наїжачився, наче й справді вона не дозволяла мені податися в дорогу, егоїстично обмежуючи мою свободу. Чому я не можу поїхати, як інші люди?
Махмут пішов, навіть не звернувши уваги на блискавки, які раз по раз проскакували між нами. Він, безперечно, нап'ється десь, розмріявшись про дорогу до розкішного Царгорода.
А наша сварка відразу вщухла, стала смішною, як і сам привід до неї.
Бунти тривали коротко, настільки коротко, що їх не варто було й починати. Тим більше, що я, хоч який був сердитий, знав: ніщо не замінить мені її, таку, яка вона є,— непоступливу в любові, нетерпиму до всього, що могло взяти бодай часточку мене, її нероздільної власності. І я від кволого бунту й позірного прагнення свободи швидко повертався назад у непорушну фортецю її любові, як покірний утікач, який навіть не відходив далеко від брами.
Життя не пестить нас, і ми самі творимо свою громадку, свій космос, у якому доповнюємо одне одному все, чого нам бракує.
Коли мені загрожувала небезпека, я думав тільки про неї, підбадьорюючи себе думкою про її присутність. Коли мені було важко, я повторював її ім'я, як у молитві, знаходячи в ньому полегкість. Коли я радію, то поспішаю до неї поділитися своєю радістю, вдячний їй, ніби це вона подарувала цю радість.
Добра вона людина й гарна жінка, але те, чим вона стала тільки для мене, створив я сам. Навіть якби вона мала якісь великі вади, я не помітив би їх. Мені потрібна вона досконала, і я не можу допустити, щоб вона була не такою.
Я наділив її всім, чого не знайшов у житті і без чого не можу існувати. Навіть себе применшую перед нею, щоб підняти її, а з її допомогою й себе. Я щедро обдаровую її, щоб міг потім брати. Я обділений, вона усім наділена, і так я покриваю свої прогалини. Вона доповнює в мені втрачене, і я дістаю більше, ніж бажав мати. Мої бажання були невиразні й розпорошені, тепер вони зібрані в одному імені, в одному образі, справжнішому й кращому від будь-якої мрії. Їй я приписую все, чого бракує мені, і, зрікаючись себе, все одно не втрачаю нічого. Безсилий перед людьми і слабкий перед світом, я маю вагу перед своїм творінням, вартнішим від них. Стривожений непевністю всього, я впевнений тільки в любові, яка виростає сама із себе, бо вона — потреба, перетворена у відчуття. Любов — це самопожертва й насильство, вона дає й вимагає, просить і сварить. Ця жінка — увесь мій світ — потрібна мені, щоб я нею захоплювався і відчував над нею свою могутність. Я створив її, як дикун створює собі ідола, щоб він стояв у печері біля вогню й захищав од грози, ворогів, звірів, людей, неба, самотності, щоб просити в нього речі звичайні і вимагати речі неможливі, захоплюватися й сумувати, дякувати й лаяти, завжди усвідомлюючи, що без нього страх був би надто жахливий, надія не мала б коренів, радість швидко минала б.
Тільки завдяки їй і люди мені стали ближчі.
Хус-ага повернувся з Царгорода скоріше, ніж ми сподівалися. Покликав мене у свою порожню крамницю і, сумний, перемінений, змарнілий, якийсь прибитий, повідомив скрушно, що в нього в Царгороді пропали всі гроші — і його, і чужі. Ще й заборгував. Не проторгувався, ніхто його не пограбував і не обікрав — він пропив усе. Ніколи цього не робив, тепер зробив.