— Люди міняються, — сказав він. — Але на гірше.
— Не може бути, — відповів я йому з запалом. — Люди якщо й не кращі, то розумніші. Збагнули, що мусять якось влаштувати свої стосунки, бо інакше увесь світ піде шкереберть.
— Світ все одно піде шкереберть, — байдужим тоном підсумував Сеїд Мехмед.
Хотів я його запитати, чому він такої поганої думки "про людей, що з ним сталося, чим вони йому дозолили, чому він замкнувся в собі, від чого тікає, але ж він нікого не підпускає близько до себе. Каркне, як лиховісний птах, і летить собі геть.
Сеїд Мехмед вийшов до сусідньої кімнати, залишивши мене, похнюпленого, самому дошукуватися відповіді на свої запитання.
Я не можу йому вірити, моє серце відкидає його безнадію, вона ворожа життю, ворожа людям. Усім людям. Якби навіть була одна добра людина, я вірив би в неї більше, ніж в усіх інших. А вона не одна. Добрих людей на світі більше, ніж злих. Набагато більше! Тільки злі гучніші й напористіші. Добрі мовчать.
Хіба не можна все перевернути?
Треба поговорити з Рамізом. Він би неодмінно сказав, що люди стануть кращі, без цієї впевненості все його життя і все, що він робить, утратило б сенс. Хай би його слова звучали й непереконливо, я повірив би йому. І заради нього, і заради себе.
На вулиці мене зустрів Махмут, мокрий як хлющ. Дощ ішов цілий день.
— Що ти тут робиш?
— Нічого, стою. Був у кав’ярні, тіснота, один на одному сидять, і все через дощ.
— Підемо до мене?
— А хіба тут погано?
Ми зайшли у підворіття під стріху, дивилися, як падає дощ, як відбиваються краплини від бруківки. Невдовзі мої ноги були зовсім мокрі. Тепер мені все одно, йти чи залишатися.
Які будуть люди завтра — кращі чи гірші?
— Погана погода, — каже Махмут, утираючись хустиною. — Не люблю дощу, не люблю вітряної погоди, не люблю холоду. Тоді ти якийсь нещасний, кашляєш, болить тобі поперек, болить душа. Але й літньої спеки теж не люблю, вона зовсім розморює. Чи є де-небудь на землі край, щоб там завжди була весна?
— Не знаю, може, й є.
— Я не бачив. А якби знав, подався б туди жити. Бо тут одна біда. Або тебе сонце пряжить, або тобі холод дошкуляє. Погано. Особливо коли парить. Збожеволіти можна. Ось минулої ночі — я ліг, а воно духота, бачу, буде зміна погоди, дихати нема чим, заснути не можу, і на вулицю йти вже пізно. Дружина стогне, сопе, перевертається. «Та заспокойся, — кажу їй, — хай тобі всячина. І так заснути не можна, а тут ще ти не даєш». — «Важко, то й перевертаюся, — каже вона, — бачиш, яка погода, повітря бракує». Що подієш, сну нема, очі як тарілки, мозок вариться, то й дав я думкам волю, все одно вгамувати їх не можу. Ото й думаю: скільки людей у цьому місті зараз, як і я, без сну, луплять очі в темряву, скільки їх спить, скільки, пробач, займаються одним ділом, скільки з душею розлучаються, а скільки народжується. Скільки народжується! І ось спало мені на думку підрахувати, скільки мешканців у нашому місті було минулого року, скільки буде через рік, два. Думки обриваються, плутаються, як нитки на клубку, ніяк не можу ладу їм дати, встав я, засвітив свічку і став підраховувати з олівцем у руці. І ось що вийшло: у нашому місті близько шести тисяч будинків, у будинку в середньому троє дітей. Діти за три роки прибавляють у вазі приблизно три оки[13] кожне. Вісімнадцять тисяч дітей помножити на три оки — це буде п'ятдесят чотири тисячі ок людського м'яса.
Моя здивована думка зупинилася перед тою величезною горою людського м'яса. Я засміявся:
— Бійся бога, дітей лічиш на вагу, ніби це ягнята.
— У тім-то й річ, що це діти, а не ягнята! І вони щороку ростуть, і щороку з'являються нові. Поле може не вродити, а діти родяться. Зараз їх є вісімнадцять тисяч, розумієш?
— Розумію, коли йдеться про дітей, але тебе не розумію.
Він струсив краплі дощу з бороди та з мокрих рукавів і невдоволено похитав головою, що я не розумію його.
— Ось що мені спало на думку: дітей більше, ніж дорослих. А батьки звичайно потурають дітям. Тепер дивися: якби хтось мав гроші і якби купив щось для дітей та це попродав, то гарно заробив би.
— Якби та якби! Кинь ти свої вигадки, прошу тебе!
— Ніякі це не вигадки. Незабаром у Вишеграді ярмарок, і там можна було б купити кілька в'юків дитячих сопілок. По парі[14] за штуку. Якщо взяти три тисячі, ну гаразд, дві, то це вже дві тисячі пар чистого прибутку. Хто пожаліє дві пари для своєї дитини?
— Є речі потрібніші, ніж дитячі сопілки.