— На потрібніше грошей не вистачить, а сопілку кожен купить.
Невже він усе своє життя тільки й думатиме про торгівлю, про прибуток, про операції? А таке з сопілками могло тільки йому стрельнути в голову. І розумно й безглуздо, і сумно й весело, — усе якось разом.
— Ну, такого як ти, ніхто не вигадає. Сопілок йому захотілося!
— Не про сопілки йдеться, а про чистий прибуток. Продаси в крамниці, і гроші до кишені.
— А зараз у тебе гроші є?
— Гроші? То ж бо й воно.
Він посмутнів і довго стирав краплі дощу з посинілого носа.
Я сказав, сміючись:
— Точно як у цигана: жаль, нема муки, а якби була олія, млинців напекли б.
— Та не зовсім так. Можна було б знайти і муку, й олію.
— Де?
— У тебе.
— У мене? Віддам тобі все, що маю.
— Якщо віддаєш, тоді нема клопоту. Я їду до Вишеграда по сопілки.
— Нема в мене нічого, чоловіче добрий. Звідки?
— А батькова садиба.
Ось що він має на увазі! Не заспокоїться, доки мене не пустить з торбами по світу. Це в нього ніби хвороба.
Я мовчав, а він мене почав квапити:
— Що скажеш? Все одно з неї ніякої користі нема.
Я не кажу нічого й не думаю нічого. Справді, з неї нема ніякої користі. А ця справа непогано придумана. Безглуздо, але непогано.
— Тобі шкода?
Мені не шкода, анітрохи не шкода. Ніщо мене не в'яже з батьківською хатою, крім неясних спогадів, яких я не намагаюся оживити, давно вже не був на згарищі, не варто повертатися до марних згадок і ятрити душу виглядом пустиря. Треба розірвати непотрібний зв'язок, щоб не допустити можливого болю. Дитинства вже давно нема. Що я бережу в цьому притулкові духів, де навіть не спочивають кістки покійників? І болю не відчуваю, тільки порожнечу. Чом би її не засипати?
— Про що ти думаєш?
— Думаю, що було б, якби й ти пропив гроші, як Хус-ага. Від боснійця можна всього сподіватися.
— Боснієць на старість набирається розуму, коли він йому більше не потрібний. Минулися мої дурощі. Отже, пристаєш? У мене й покупці на садибу є.
— Приховаємо це від Тияни, а то буде сердитися. А якщо гроші пропадуть, знатимемо про це тільки ти і я.
— Не пропадуть.
Він сказав це рішуче, ніби поклявся.
— У тебе в голові одна торгівля. Як ти ще не заклав свого будинку й крамниці?
— Та знаєш, — відповів він засмучено, — це жінчине.
Я всього сподівався від нього: і що збреше, й одурить, і вкраде, я був упевнений, що він лицемірив, пропонуючи відшкодувати нам збитки, але ніколи не повірив би, що може так посміятися з нас.
— Чудово, — скипів я, — отже, ти брехав, що продаси крамницю і повернеш нам гроші. Знав, що ми йолопи й не погодимося на це. Красно дякую тобі, Махмуте, за таку дружбу.
— Та ні, що ти! — замахав він кістлявими руками, мов боронився від удару. — Я правду казав! Я розмовляв з жінкою, і вона погодилася продати крамницю, їй-богу! І продав би, якби Тияна не розсердилася так. Залишилося б і мені дещо, не просив би в тебе на сопілки. Де ж я брехав, чоловіче добрий!
Дідько лисий його розбере, ніколи не вгадаєш, де він бреше, а де правду каже. Усе в ньому так переплутано, заборсано планами, бажаннями, розрахунками, брехнями і ще хтозна-чим, що, напевно, і він сам у собі не може як слід розібратися. Він правдивий і неправдивий, чесний і обманливий, тверезий і безрозсудний, не знає ні в чому ні межі, ні переходу — і тільки так він цілісний. Ах, бог із ним! Не можу вибирати людей, яких бажаю, а в них тільки те, що добре. Мушу приймати чи не приймати людей, яких посилає мені життя, разом з усім, що в них є, — нероздільно. І, можливо, я гірко помилився б, коли б обирав тільки святих, якби такі були, — вони, очевидно, нестерпно нудні.
А коли я побачив, яким сумом затяглися його водянисті старечі очі від страху, що втратить чудову нагоду, про яку, мабуть, стільки мріяв, чи від того, що вірив щиро в свою брехню, я поборов свою дріб'язкову злість і вернув йому його дурну надію. Бери її, нерозсудливий чоловіче! Якщо я нічого з цього не матиму, нічого й не втрачу. А що ти здобудеш і що втратиш — не мені визначати.
Моя згода, яка повернула йому омріяний шанс у повній цілості, миттю воскресила в ньому й упевненість, — і суму та сумнівів як не було. А тільки ж хвилину тому він був прибитий горем. Цей фанатик нерозсудливості ніколи не сумнівався довго в своєму щасті, вірячи, що воно коли-небудь та все-таки прийде, і міг побігти навіть за його тінню, впевнений, що воно чекає його десь у якомусь провулку, на якомусь життєвому повороті.
І я зрозумів, що він не обманює мене. Він іде своїм шляхом, за своїми бажаннями, не оглядаючись на мене.