— Амінь.
Мула Ібрагім настільки задоволений цією роботою, що аж дивно, як він раніше не додумався зайнятися нею. До війська він записався, тікаючи від одноманітних обов'язків імама[4] в мечеті та вчителя в школі, а ще більше — від тих вісімнадцяти грошів на рік. Його привабила можливість мати п'ятдесят грошів місячної писарської плати з безплатним солдатським харчем, а, крім того, він потай сподівався якогось щастя, чиєїсь підтримки, коли повернеться, певного становища, зрозуміла річ, не злидарського. А повернувся без грошей, без нового одягу, без здоров'я і без надії на будь-яку службу, навіть не дуже добру. Удома він застав на двоє дітей менше, ніж залишив, — померли від чуми, і подякував богові, що не більше, як дехто інший — з безкорисливою допомогою тих, хто не ходив на війну. Дружина не докоряла йому за його марне валандання по світу, хоч мала на це підстави, а тільки хвалила долю, що він повернувся живий, бо, якби загинув, мучилася б з трьома дітьми до кінця життя. Лише сказала йому:
— Чого ти в такому віці волочишся по світу? Хіба тут не можна бути писарем?
Нібито він із розкошів пішов на війну! Біда не дає вибирати, а змушує робити, що треба, аби тільки звести кінці з кінцями. Але він почав звикати до цієї думки. І справді, чом би не спробувати? Чого він за своїм щастям повинен тюпати кудись на край світу? Пішов до багатого Шех-аги Соча й позичив грошей, щоб відкрити писарську контору. Той дав йому, не кажучи жодного слова, навіть без розписки і, що найкраще, без лихварського процента. Знайшов він і приміщення (палітурник Ібрагім Паро загинув під Хотином), вичистив кімнату від залишків клею та мишачих недогризків, причепурив її трохи, купив сякі-такі меблі, папір, письмове приладдя і став чекати клієнтів, молячи бога, щоб той допоміг йому. І бог допоміг: клієнтів почало приходити навіть більше, ніж він сподівався, і Мула Ібрагім повірив, що й жінчина лайка може стати в добрій пригоді, якщо її сприйняти як пораду і якщо тобі сприятиме щастя. А воно йому неабияк сприяло, наче хотіло щедро винагородити за весь дотеперішній змарнований час. І він знав (так мені казав, коли ми ввечері першого дня йшли додому), що не було б ні цієї контори, ні клієнтів, ні щастя, якби не було божої милості та мене, Ахмета Шаба, які подарували йому життя. Він, отже, богові подякував за його ласку, а мене став шукати, як тільки трохи зіп'явся на ноги. І зробив це не із вдячності, а з любові: усиновив мене в своєму серці, щасливий, що є на світі така людина і що він натрапив якраз на мене. Бо легше зустріти лихого, таких більше.
І я те знав, тому й збентежила мене його доброта. Може, й він був щасливий від того, що просто живий, може, не міг забути, як смерть стояла в нього за плечима.
Дедалі більше я поринав — мимоволі й не усвідомлюючи того — в цю дивну роботу, про яку я тільки краєм вуха чув, що така існує. Вона відкривала мені зворотний бік життя. Чи його сутність. Усі страждання світу стікалися в нашу просякнуту смородом контору, усі турботи й нещастя, уся жадібність, уся впертість, усе безумство. Ми писали прохання про затриману платню старим солдатам, про виправлення справжніх чи вигаданих несправедливостей, про порушення судових справ щодо майна, про образи, про обман, про гроші — вкрадені, привласнені й неповернуті, про якусь давню сварку, якій уже й причини ніхто не пам'ятає, тож мені часом здавалося, що увесь світ зсунувся з глузду і тхне не краще, ніж громадські вбиральні біля нашої контори.
А Мула Ібрагім спокійно собі займався справами, розмовляв про пристрасті, слухав про жадібність, будив надію у невинних і винних, задовольняв людську потребу в пошуках уявної правди, ні з чого не дивуючись, нічого не осуджуючи, усе сприймаючи як належне, цілком людське, тому здавалося, що він стоїть вище будь-якого горя, хоч саме з нього жив.
— Хіба не чудова оця наша робота? — бадьоро запитував він мене, задоволений і собою, і клієнтами, і молодим помічником, щасливий, що вирвав мене з байдужості й самоти.
Справді, він вирвав мене й звільнив од дивної зачарованості, і я безперестанку дивувався з невідомого досі мені життя. А коли солдатів знову забрали на війну, бо російські війська оволоділи Бендерами, Браїлою, Ізмаїлом, Килією та іншими містами аж до самого Дунаю, неписьменні жінки цілими юрбами приходили в нашу контору, щоб ми їм писали листи до їхніх чоловіків та синів, листи, які часто губляться серед воєнного безладдя або ж застають своїх адресатів мертвими. Тоді я почав думати, чи й мої батьки посилали мені листи, у яких нагадували, щоб я дбав про себе й не простудився та скоріше повертався додому. Чи й перукар Саліх з Аліфаковця писав листи своїм двом синам, бо інших дітей у нього не було, і чи й досі він пише їх, висилаючи на третій загін, від якого залишилася тільки сама назва, а в ньому вже ніхто й не знає, що під Хотином колись воювало два брати з Аліфаковця, тим часом батько сердиться, що його сини такі неуважні й не поспішають з відповіддю, а я не можу сказати йому правду. Навіщо вона йому?