Мула Ібрагім для мене велика загадка. Розгублено дивлюся на нього й не знаю, де помістити його між благородством і холодною діловитістю. Він уважно приймав жінок і старих людей, звично вислуховував їх, не розчулювався і не засмучувався від їхніх розповідей, але був якийсь дуже надійний, чим викликав у них повне довір'я, яке важко пояснити. Коли я писав лист, то чекав, щоб мені сказали, що хочуть повідомити, і ми обоє спотикалися — і я, і той, хто казав; людина говорила загальні, непотрібні слова, мертві й непридатні для вжитку, або починала тужити, від чого мені стискалося горло, здригалась рука, і люди думали, що я невправний у своєму ділі.
А Мула Ібрагім добре знав і їхні душі, і клопоти і читав кожну їхню невисловлену думку, мовби дивився їм у серце. Він не чекав, щоб йому щось казали, він звільняв їх від мук оповіді й браку слів і сам писав, промовляючи вголос: «Дорогий мій сину, дитино моя рідна, писала я тобі місяць тому… (адже так було?)…а від тебе не дістала ні рядочка, ні словечка. Знаю, що тобі нелегко на тій нещасній війні і що в тебе нема часу, щоб написати про себе своїй матері, але мені хоч би якусь вісточку від тебе. Не сердься, що часто пишу тобі, мати як мати, вона і сумує, й горює, як нема коло неї її дитини. Удень ще сяк-так, то те, то се роблю, але коли ніч настане, всі думки про тебе і про очі твої найкращі, здрімнути не можу. Усе чекаю, чи не стукне калатало над хвірткою, сподіваюся, нерозумна, що ти прийдеш… (тільки не плач, треба ж докінчити)… чи хто вістку принесе від тебе. Про нас не турбуйся, ми живемо добре… (знаю, що погано, але він тобі все одно не допоможе, а йому так легше буде)… і задишка в мене вже майже минулася. Мейра розпитує про тебе щодня… (хіба вже не питає? виходить заміж?)… дівчата розпитують про тебе щодня…»
Я зупиняв свою руку й слухав ті гарні слова, що нагадували старовинні пісні. Століттями назбируваною тугою віяло від тих листів, писаних більше заради матерів і дружин, ніж заради солдатів, а слали їх на вітер, у безвість, і потім горіли вони десь у вогні, розпаленому першої холодної ночі обозниками.
І доки я, зворушений, ледве стримуючи сльози, слухав ці тужіння й підбадьорювання, тамуючи ожилі спогади, Мула Ібрагім був цілком спокійний. Він навіть помічав, що моя рука зупинилася над незакінченим рядком, і нагадував мені: «Пиши, не гайся». А коли він кінчав писати листа, переповненого любов'ю й красою, то по-діловому брав гроші за працю й клав їх у шухляду, люб'язно запрошуючи клієнта приходити ще.
Я бачив у ньому дві цілком різні людини — яка ж із них справжня?
Увечері він записував у книгу кожну найдрібнішу монету, дякуючи богові за милість. Тоді я ненавидів його. Адже негідно заробляти на чужому горі, думав я. І якось сказав йому про це.
— Горе не я вигадав, — відповів він спокійно. — А людям я допомагаю. Чесно роблю те, що від мене хочуть? Чесно. І беру дешевше, ніж інші. Але, як бачиш, багато нещасть, через те й заробіток великий.
І все-таки плату мені не збільшив.
— Плата в тебе добра, — сказав він мені цілком серйозно. — Я в твої роки мав наполовину менше. І був більш задоволений, ніж тепер. Знаєш, що найкраще в житті? Бажання, мій друже.
Справді, жодного бажання він не забрав у мене, усі були при мені, не задоволені, навіть не пробуджені. Я нічим не турбувався. Коли мав вільний час, ішов на Дариву або до Козячого мосту і там, сидячи на березі, слухав, як тече вода.
Мула Ібрагім радив мені:
— Чому не ловиш рибу? Це ніби здається великою дурістю, та воно насправді так і є, але може стати найбільшою пристрастю. І тоді захищає людину від усяких дурниць. Світ нехай собі валиться, а ти сидиш непорушно й витріщаєш очі у воду. Найбільша мудрість у житті в тому, щоб знайти справжню дурість. Якби влада була розумна, то наказала б усім: вудки в руки і гайда на річку, ловіть рибу! Не було б ні бунтів, ні безпорядків. Кажу тобі: лови рибу, Ахмете Шáбо!
— Я не збираюся бунтувати, і мені не потрібна ніяка дурість. Я спокійний, як бачиш.