Виходячи з будинку, Едвардс іще раз глянув на червоний ящик під ліхтарем, що наполовину був засипаний снігом. Пауль Вундервальд собі уявив, ніби зможе змінити хід подій прокльонами й галасом, як ото з нічними військовими поставками Бланка.
А поки що тут удень і вночі панувала неприємна одноманітність без проблиску надії на майбутнє. Лише якась школярка полою пальта протерла замерзлу шибку й виглянула з трамвая. Це трохи заспокоювало, однак сподіватися на більше було годі, якщо час школярського світосприймання вже минув.
Таксі зупинилося з протилежного боку вулиці, де мешкав Вундервальд, і Едвардс побачив Маргрет, яка виходила з машини. Він сховався за ріг. Реакція була блискавична, й дружина, здається, його не помітила. Разом з нею було двоє чоловіків, які, жестикулюючи, в чомусь її переконували. У снігу пустували діти; побачивши, що він сховався між старою дровітнею пекарні й муром Генріха Бланка, малюки здивовано глянули йому вслід.
Валентінера Едвардс упізнав одразу; добре придивившись, упізнав і доктора Кендлера; то вони супроводжували Маргрет. Хоч до них було лише кільканадцять кроків, Едвардс не пішов за ними. Зустріч з Маргрет навіть без свідків тепер видавалася непростою. В присутності ж Кендлера він утратив би самовладання, а Валентінера, що безперестанку сякався й покашлював, Едвардс також підозрював і міг напуститися на нього.
— А Бланки, шахруючи, посміюються собі в кулачок! — почув Едвардс лайку. Старий антиквар, човгаючи ногами, пішов до Вундервальдового будинку.
— Безперечно, позов про виселення вони вже подали, від цієї потолочі всього можна чекати.
Біля бокової брами ланцюгового заводу таксі розвернулося; двері будинку художника клацнули й зачинилися. Едвардс подумав, чи не піти йому додому, але цікавість усе-таки взяла гору. Як дістатися до задніх, завжди відімкнених дверей Вундервальдового будинку, Едвардс добре знав, але з-за рогу виглянули діти й гукнули йому:
— Алло, дядько Цахаріас казав, що цими дверима не можна входити, треба тими, що з вулиці.
Він обернувсь і засміявся, але сміх той був недобрий. Едвардс і сам собі здавався смішним, було таке відчуття, ніби його впіймали на гарячому. Чоловік, який не мав зваги глянути в очі власній дружині, що вже однією ногою побувала на тому світі, — як назвати такого чоловіка? Страховидлом, боягузом, блазнем чи симулянтом? Але Едвардс волів самому собі довести, що, взявши себе в руки, він ще здатний до чогось. Сердито махнувши на дітей, Едвардс відчинив задні двері й спустився сходами до підвалу. Звідти чути було все, що говорилося нагорі. У цьому склепі панувала темрява, лише в топці потріскував і зблискував вогонь. Тут Вундервальд опалював свій будинок. А може, це робив і син, який хоч і витав десь поза хмарами, але мав на будинок усі права. Не лише булочки й хліб — що завгодно можна було винести задніми дверима старої пекарні.
Проникнувши цими дверима до будинку, Едвардс почув, що Валентінер збирається оголосити війну всім Вундервальдовим ворогам і що при потребі не пошкодує ні сил, ні коштів, аби зберегти художникові цей будинок, а собі — насиджене місце.
— Боюся, що вони хочуть забрати не наш будинок, а самих нас, — заперечив йому син Цахаріаса.
— Як же тоді все це можна пояснити?
Едвардсові теж не подобалася впертість Валентінера. Старий антиквар увесь час говорив лише про те, як зросли ціни на земельні ділянки, про земельне право й зажерливість банків. Те, що сталося із Маргрет, його, здавалося, абсолютно не хвилює.
— Йдеться лише про гроші, шалені гроші, — гомонів Валентінер, причому чхав, сякався й говорив про звабливість грошей, усе, мовляв, можна купити, зрештою, навіть убивство, навмисне чи ненавмисне.
— Без грошей і такого шаленства немає й мистецтва…
Маленький чоловічок, здавалося, надміру старається, його пружні ноги бахкали по підлозі.
— Ти скажи, не мовчи, Цахаріасе, або я віддам тебе на поталу тим негідникам. Вони знесуть не лише дах над твоєю головою, але й здеруть із тебе шкіру. Коли хочеш, можу продати кілька твоїх картинок, аби ти мав хоч трохи спокою. Даремно нічого не робиться.
Едвардс уявив собі Маргрет, яка, ледве видершись із пазурів смерті, сиділа отам, нагорі, з людьми, котрі не звертали на неї жодної уваги. Юрливий Кендлер, той неук і чванько, й досі втручався в розмову, говорив про традиційні права власності та про заслуги фірми Бланка перед містом, заслуги, які теж не можна було знехтувати.
— Що законно, повинно законним і лишатися, — резюмував він і цілком серйозно запропонував Вундервальдові пошукати будиночок десь на природі.