Раптом задзвонив телефон. Едвардс лише тоді збагнув, що з ним дражняться, коли взяв трубку й назвав своє прізвище: сподівався бодай почути людський голос, хоча б звук, однак трубка мовчала. Едвардс не чув навіть власних кроків — ні на килимі в кімнаті, ні в коридорі, їх ніде не було чути в цьому розкішному футлярі.
Він подумав про Вундервальда, який ніколи не міг собі м'яко постелити й забезпечити своє буття. Едвардс відчув, що охоче перебрався б жити до нього. Художник займав колишню пекарню, яку переобладнав у майстерню з маленькою спальнею та кімнатою. На стінах були наклеєні малюнки й колажі з журнальних ілюстрацій, а також ескізи метушливого життя великого міста, яке він любив; скрізь люди, перевтілені в корів, півнів, бджіл та мурашок, дивну метушню яких митець ніби вгледів у ввігнутому дзеркалі. У закутку будиночка стояло кілька пляшок червоного вина, а поряд гримотів ланцюговий завод Бланка, який, звичайно, не мав перепочинку й нині, хоча була зима і протилежний берег Рейну заціпенів під снігом і кригою.
Едвардс підійшов до телефону й ще раз набрав Вундервальдів номер, але тут-таки й поклав трубку. Було біля дев'ятої години вечора, час, який художник називав найкращою порою дозвілля. Тепер він читав, тримаючи на колінах блокнот, ніби між іншим фіксував на папері витвори своєї фантазії. Іноді він робив це на берегах позичених детективних романів. Ніхто не дорікав йому, одержавши свою книжку з малюнками. Валентінер, антиквар, на останньому аукціоні хотів продати одну таку книжку з молотка, проте зберіг її для власної колекції, бо ці багатії, на його думку, й найменшої уяви не мали про вартість Вундервальдових творів.
— Я зайду до вас! — удруге набравши Вундервальдів номер, гукнув Едвардс у телефонну трубку, коли звідти почувся добре знайомий голос.
— Ах, це ти, — відповів художник і зніяковіло кілька разів кахикнув. Голос його звучав не так бадьоро й весело, як завжди. Вундервальд сопів і вагався. Нарешті запропонував зустрітись у Маєрберговому шинку.
— Бо вдома вже нема чим і цокнутись.
Коли Маргрет виходила після обіду з дому, Едвардс бачив у її сумці пляшку червоного вина. Хоча дружина буцімто йшла відвідати свою подругу Евеліну, він знав, що вона піде до Вундервальда. Отже, Маргрет і досі там. Телефонна трубка вислизнула Едвардсові з рук, заплющеними очима він виразно побачив те, чого досі не наважувавсь уявити. Рухався майже автоматично. Встромив ноги в черевики, взяв непромокальне пальто, яке було на ньому й тоді, коли він у Сан-Франціско зустрівся з Маргрет під час зливи й уже не відходив ні на крок.
Поки дійшов до підземних гаражів, Едвардс добре змерз, а потім довго шукав свій автомобіль. Притьмом кинувшись до нього, він спітнілими руками вхопився за кермо й аж сахнувсь, побачивши знову при виїзді поліційний автомобіль з блимливим синім вогником.
Машину Едвардс поставив у порту під самим Маєрберговим шинком і залетів туди. Вундервальда він побачив зразу. Той самотньо сидів у кутку, стиснувши між коліньми загорнену в газету картину. Був він великий і кремезний. Недбало вдягнений і в доброму гуморі. Глянувши на нього, й не скажеш, що йому вже шістдесят і що він знаменитість. Едвардс назвав його майстром і кивнув, коли Вундервальд замовив і для нього келих вина того самого сорту, яке п'ять-шість годин тому взяла з собою Маргрет, ідучи в гості. Якийсь п'яний біля шинквасу вирячився на обох і пробелькотів.
— Good bye, Jonny![2]
Вундервальд засміявся й випив до Едвардса.
— Вас невдовзі знатиме все місто, містере Трансатлентік, — сказав він, ухопив загорнену в газету картину й посунув її по столі. — У вас же недавно був день народження, я — ваш боржник. Сподіваюся, моє мистецтво вам ще не набридло.