— А ти?
— Я боюся, що Маргрет і досі у Вундервальда, — відповів він, вивільнився з її обіймів і втупивсь у телефон, ніби кожної хвилини чекав на тривожний дзвінок. — Вона теж бачила Ашфільда з якимсь громилом поблизу Вундервальдового будинку, коли трапився той випадок з газом.
— Траплятися може все, це ясно, — сказала Ріта всміхаючись і підсунулася ближче до нього. — Якщо я не помиляюся, недавно в цьому зловісному будинку хтось досить бадьоро відповів по телефону. Викинь усе з голови, лягай, про мене, можеш навіть не роззуватися. Тобі треба кілька годин поспати, потім на все дивитимешся зовсім іншими очима.
— Ні.
— Іск'я — це живодайне сонячне сяєво, ми повинні бути там.
— Я так не думаю, — сказав він і ліг до неї, в чому був. Не прокинувся навіть, коли, чогось перелякавшись, сіпонувся й коли вона притислася до нього. Потім спав глибоким сном, доки не подзвонили.
Едвардс схопився, вона притримала його й сама зняла трубку.
— Це нас будять, — сказала вона й зразу ж поклала трубку.
До відльоту лишилося ще більше, ніж дві години. Прийнявши душ і поголившись, Едвардс мовив:
— Я востаннє загляну додому, бо інакше не зможу…
— Ти вагаєшся до останньої хвилини, — відповіла Ріта, не вдягаючись і нічого більш не готуючи собі на дорогу. — Якщо ти тепер підеш до Маргрет, то застрянеш там навічно.
— Ні, мене там не затримає більше нічого, — відповів він і потис їй руку, ніби це було вже прощання. — Якщо Маргрет немає вдома, то я кину їй ключ у поштову скриньку.
— А якщо все-таки вдома?
Він розгладив долонями свій трохи пом'ятий піджак і рушив до дверей.
— За обидва квитки я сам сплатив, зрештою, до Родоса набагато дешевше й це майже нічия земля, до того ж без «фосфорних квітів». Ти можеш сама поїхати будь-куди: на Іск'ю чи на Гавані, відповідно до свого суспільного становища.
Едвардсові пощастило: таксі зупинилося, тільки-но він підняв руку. Він востаннє злетів ліфтом на тринадцятий поверх, відімкнув квартиру. Таксі чекало на нього внизу. Пройшовшись м'яким килимом, він подумав, чи не прихопити йому з собою часточку благополуччя, набутого не без допомоги Ашфільдів. Однак сама думка про їхнє підступне милосердя витверезила його.
Почувся голос: можливо, то він сам вигукнув, ніби прокляття свого минулого, прізвище Ашфільда. Але це виявився голос Маргрет, що змусив його зупинитися, коли він уже взяв був срібний свічник.
Позаду стояла Маргрет. Килими поглинали її кроки, коли вона підходила. Все це було наче вві сні. Він промовив:
— Ти тут?
— Так, — відповіла дружина. — Сара пізно ввечері прийшла до Вундерваль-да, я мусила потурбуватися про неї.
— А Цахаріас?
Вона втупилася в нього.
— А що ж з ним має статися? Він хотів намалювати мене, однак після того всього був дуже втомлений.
Едвардсові видалося, що в другій кімнаті почувся голос Вундервальда. Чи то з полегшенням, чи злякано Едвардс розчахнув двері. В його ліжку, блимаючи спросоння очима, підвелася Сара — не Вундервальд.
В аеропорту — було ще дуже рано — Едвардс і Маргрет, яка поспіхом покидала у валізу найнеобхідніші речі, забрали з автоматичної камери схову багаж і віднесли на митницю. Він змушений був розпакувати Вундервальдові картини, бо з творами мистецтва там не жартували. «Фосфорної квітки» серед картин не було. Молодому митникові було нелегко визначити вартість решти полотен.
— Дуже дорогі, — сказав Едвардс, — а коли великий художник умре, то їм взагалі ціни не буде.
На цьому його пояснення закінчилися. Поряд виник комісар Гінцпетер, він кивнув Едвардсові й відвів його вбік. Цахаріаса Вундервальда вже не було на світі, і хоча його картини не коштували мільйони, однак так дешево, як досі, ними ніхто віднині не міг торгувати. Едвардс уявив, як Вундервальд лежить на своєму ліжку, тримаючи в руці телефонну трубку. Він заснув після того, як Едвардс подзвонив йому востаннє з квартири Ріти Бланк. Лагідним був тоді голос художника, певно, Маргрет саме вийшла з його дому.
А втім, не було сумніву, що все це сталося саме так, а не інакше. Ашфільд зі своїм поліційним шпигом після зустрічі з Едвардсом зайшов надто далеко й не зміг упоратися зі своєю шаленою зненавистю, очевидно, власноручно загасив газове полум'я й так відправив на той світ Вундервальда. Відбитків пальців не було, злочинець користувався рукавицями. Коли терміново потрібно було щось вирішити, Ашфільд не гребував нічим. Тому й цього разу на місці злочину ще лежало знаряддя вбивства: гумовий шланг і загашений різальний пальник, за допомогою яких художник три-чотири зими простодушно опалював свою квартиру. Ашфільд увесь час хотів убити лише Вундервальда, художника, що намалював «Фосфорну квітку», тричі робив замах на його життя, Валентінер теж став його мимовільною жертвою.