Вундервальд відгукнувся нормально, занадто нормально. В голосі не вчувалося й найменшої нотки непевності. Зібраність, олімпійський спокій, урівноважений тон… Зрештою, це Едвардсові завжди в ньому подобалося. А можна було б сподіватися на розгубленість чи бодай паніку, з такого приводу він міг би принаймні напитися. «Я теж п'ю, — мав би він йому сказати. — Бо що ж нам іще лишається, Цахаріасе». Але Цахаріас Вундервальд був тверезий і говорив так, ніби тільки-но відклав олівець або пензель і схопився за телефон:
— Вундервальд слухає, алло?
Бракувало лише, щоб він, хихочучи, гукнув у трубку щось на зразок «Вундергаз» чи «Газвундер». Очевидно, йому імпонувала писанина газет, можливо, в нього там сиділо кілька людей, які з усього кепкували. Газ і ледве не труп у Вундервальдовій віллі — Маргрет, дружина отого волоцюги американця, — та що це все супроти страхітливих ракет і фосфорної квітки!
Едвардс зібрався на силі й схопився за пальто. Усе ще хилитаючись, він притулився у ліфті до стінки, й дванадцять поверхів раптом беззвучно опинилися над ним. Падіння з неба в пекло — так він це приблизно сприйняв. Це спускання могло б тривати вічно, аж до дна прірви. Він нікого не хотів бачити й не хотів, щоб його хтось бачив, був надзвичайно радий, що втік і від квартири, й від килимів, і від Вундервальдових картин і, перш за все, від «Фосфорної квітки» з обличчям Маргрет.
— Добридень, пане Едвардсе, — привітався з ним молодий чоловік, коли він вийшов з ліфта. Той напевно ще не читав газет, бо чемно притримав йому вихідні двері будинку. І тут Едвардсові раптом спало на думку, що він знає старого відлюдька, який ніколи не читав газет. Ним був добрий дядечко Фелікс Валенті-нер, антиквар. Від антиквара можна було почути не лише безневинне «добридень», старий міг навіть дещо зіграти йому на радіолі: «Where have all the flowers gone…»[7]
На перехресті Едвардс схилився над кермом і втупився у світлофор. Вулиця була безлюдна, звичне полудневе недільне затишшя, але світлофор блимав, ніби регулював цілі колони автомобілів, що після робочого дня вилилися на вулицю. На шосе за мостом через Рейн не було заторів, Едвардс опустив шибки автомобіля, й крижаний вітер засвистів йому повз вуха. Добре було, що він тепер мав якусь мету, а місто позад нього, заметене сірим снігом, увесь час меншало й тепер скидалося на маленьку калюжу.
На пагорбі перед двоповерховим будинком антиквара під стрімким дахом, з критими балконами, він голосно посигналив. Старий виглянув у вікно, весело помахав рукою. Безперечно, з Маргрет усе б обійшлося по-іншому, якби він, Едвардс, приїхав сюди раніше. Маргрет називала цього неквапливого чоловіка просто дядечком Фіксом і почувала себе тут як удома.
— А чому ви без Маргрет, дорогий друже? — спитав антиквар Валентінер ще в коридорі, заклавши руки за спину. Старий застудився, не хотів наближатися до гостя, аби не заразити його, та ще й потішався з цього.
— У Маргрет справи кепські, — сказав Едвардс і пішов слідом за Валентінером через великий зал, обвішаний азіатськими масками й рядами лакованих картин. Створювалось відчуття, ніби відвідав палаци різних китайських і сіамських династій. На полицях наріжної кімнати, куди господар запросив Едвардса, були розставлені литі копії скульптур Барлаха, чудернацькі витвори із бронзи, цементу або зварені докупи залізні коліщата й каністри з-під бензину — останнє захоплення старого антиквара.
Едвардсові було дивно, що Валентінер щиро захоплювався таким мистецтвом. Адже його вважали диваком і пристрасним збирачем рідкісних речей, він так же зневажав узвичаєні, як і модні тенденції розвитку живопису.
Стара економка, матінка Шрайбер, господарювала тут так, що її майже ніхто не бачив і не чув. Валентінерова дружина, що доводилась Маргрет тіткою, кілька років тому померла. Їхня дочка Сара стала йому настільки чужою, що Валентінер навіть не розпечатував її листів, які час від часу надходили.
— Запалиш? — підсунув він до Едвардса коробку з сигарами, хоча й знав, що той палить лише сигарети. Дуже повільно, що це аж дратувало гостя, він припалив сам і захихотів, бо вважав дивацтвом відмовлятися від подарунка, бодай найдріб'язковішого. У тридцяті роки, зацькований нацистами, він виїхав з Німеччини, поблукав білим світом, у далеких країнах терпляче переносив усякі труднощі й завдяки вдалій торгівлі товарами мистецтва неабияк забагатів. Об'їздив він пів-Індії, ввесь Тібет і пустелю Гобі, розшукав буддійський храм, про існування якого мистецький світ досі нічого не знав. Йому перепало стільки коштовностей, що він здобув можливість вибирати, а дещо навіть передав музеям. Відкривши на Рейні після війни антикварний магазин, він торгував кілограмовими ювелірними виробами із золота й срібла, і нині в цілій Німеччині не було, мабуть, кращого від нього знавця стародавньої східноазіатської культури.