— Як ти дивишся на маленьку шумову завісу? Не виключено, що тут причаїлися допитливі «блощиці», мікрофони, — сказав він, підвівся й пружним кроком підійшов до радіоли, на якій врочисто мостилося семеро пофарбованих чорним лаком богинь родючості. — А що ми послухаємо? — поцікавився Валентінер приязно. — Може, пісню про квіточку?
Він запитливо глянув, поставив платівку про загублені квіти й не знімав її, поки вона скінчилася, хоча й помітив, як спохмурніло Едвардсове обличчя. Тим часом, діставши з-за лакованих богинь пляшку мартіні, старий запитав: — А як ти дивишся на це? — Він налив Едвардсові, не чекаючи на згоду, сам теж добре ковтнув. — Дзвонив доктор Кендлер, — зауважив він, мовби між іншим. — Розповідав мені, як він розставляв для Гінцпетера свої тенета.
Едвардс здригнувся. Намагаючись не заводити довгої розмови, він спитав:
— Лікар? Хіба його прізвище не Кетлер?
— Його прізвище Кендлер, — сказав Валентінер, попахкуючи сигарою й мружачи очі.
— Як же він довідався, що я буду тут?
— Він цього не знав, хоча йому багато дечого відомо.
Губи старого ворушились так, ніби чимось смакували, слова ці він вимовив, багатозначно плямкаючи. Час від часу він чхав і втирався величезною носовою хустиною.
— Це давній друг, лікар моєї дружини, солідний чолов'яга…
— Лікар, якого я маю на увазі, ще молодий, — зауважив Едвардс, ледве стримуючи себе. — Зі мною цей лікар повівся не вельми чемно.
— Моїй благовірній, тобто моїй Софії, він додав сімнадцять місяців, що правда, то правда.
Едвардс поставив порожній келишок і затулив його рукою, коли Валентінер хотів налити ще.
— Уже досить, дякую. — В нього знову все попливло перед очима: масивні чорнолакові фігурки, сіре обличчя старого, сірі очі, борода під сірими губами — незворушна, заклякла, туманна сірість. «Чого він лише собі не дозволяє…»
— Досі не збагну, чи це було зроблено з добрим наміром, — сказав старий. — Отак живеш із жінкою й ніколи не знаєш, що краще: пережити її чи вмерти раніше від неї.
Едвардса почали гнітити його похмурі роздуми.
— Як це зрозуміти?
— Сімнадцять місяців… — Валентінер випростався, сьорбнув з келиха і єхидно посміхнувсь. — Коли нас самих щось спіткає, то це вже інша річ — кожне хоче пожити, байдуже, що життя може стати мукою. Хіба ж не мука — щодня думати про бомбочки й дякувати Богові, що вони досі не вибухнули.
— Я не знаю.
Американцеві стало неприємно сидіти тут далі, бо, майже не розуміючи про що йдеться, він знову почув щось про «Фосфорну квітку». Його поривало встати й піти звідси, і він досить грубо запитав:
— А що ж хотів той Кендлер? Чи, може, він лише повторював те, про що, так чи так, пишуть всі газети?
Старий витяг з рота сигару і спитав:
— Там щось і про заповіт написано? — Він підвівся з крісла, чхнув і співчутливо глянув згори донизу на гостя. — Можливо, саме через те й розтривожилася ваша дружина?
Господар повільно пройшовся кімнатою, ввесь час покашлюючи й усміхаючись, як і належало вимученому ревматизмом, дебеленькому сімдесятирічному чоловікові.
— Саме тому, — ствердив він і дістав з полиці аркушик паперу: «Мій заповіт. Спадок розподілити між Вундервальдом і Сарою Валентінер порівну».
Едвардс утупився в аркушик, якого старий тримав у нього перед очима й якого зразу ж забрав, коли той потягся рукою взяти.
— А до чого тут Маргрет? — запитав Едвардс. — Я не розумію ваших натяків. Валентінер знову сів за стіл у кутку, навпроти, й обережно поклав руки на папірець.
— Майже сто двадцять тисяч готівкою. А ще картини. Хіба це дрібниця?
— Це ви заповіли Вундервальдові?
— Половину спадку, авжеж.
— Він знає?
Валентінер звів догори брови і єхидно подивився на Едвардса:
— А ви не знали?
— Звідкіля?
— Маргрет знала.
— Тоді вона це забула, — відповів Едвардс.
То й не диво, подумав він, Маргрет не цікавиться грішми, її мало хвилюють такі речі, як чиясь остання воля, бо вона взагалі подалі відганяє від себе будь-яку думку про смерть. Однак деякі картини в дальніх залах цього будинку викликали в неї захоплення, це він знав, про них Маргрет часто мріяла: пейзаж Маркусі, портрет Дікса, розп'яття Шагала і, звичайно, усі оті фігурки Барлаха. Не могло такого бути, щоб вона лишалася байдужою, якби знала, кому це все колись дістанеться.