Наступного разу побував у Києві через кілька днів, коли знову був змучений самотою й неясними гризотами (перед цим мав уночі ще одного еротичного сна з Ірою, але вже не на піщаній косі біля моря і з катером та гуляками на ньому, а в якомусь домі, вщент набитому людьми, де ми парувалися в темному закапелку, відгородженому ширмою, що чомусь також нагадувала американського прапора); був подоланий тугою й потужним потягом, котрий гнав мене з чотирьох стін. Знову дорогою перевірив електричку, але Іри не знайшов, однак у Київ таки подався. І, зайшовши до книгарні, раптом побачив Іру в спину: постать і зачіска ті самі. Радісно і схвильовано кинувся до неї, але до мене повернулося цілком чуже обличчя й обдало такою крижаною водою, що я миттю звідти втік, відчуваючи, що серце так само колотиться, ніби в мені тарахкотіла електричка.
Другий випадок ще химерніший. Я таки поїхав на станцію, яку Іра назвала місцем своєї роботи, і біля школи натрапив на загулялого учня.
— У цій школі вчишся? — спитав учительським голосом.
— Еге ж, — відказав хлопець, зумисне огрублюючи «г»; здається, він миттю впізнав у мені вчителя.
— А чому не на уроках?
Хлопець обдав мене поглядом, очі мав сиві й ніби приморочені.
— Бо мене вигнали, — сказав, без ніяковості розглядаючи мене.
— А є у вас учителька української літератури Ірина, Ірина, як її?
— Ірина Володимирівна? — спитав хлопець, хитро на мене позираючи.
— Так, — мовив я поважно.
— То онде вона йде, — мовив тоном юного єзуїта хлопець.
Стрепенувся й побачив, що зі шкільних дверей вийшла кругленька, карачкуватенька, з типово вчительським обличчям жіночка, у класично вчительській одежі, старша від мене принаймні удвічі, але йшла не в наш бік, а до іншого приміщення в глибині двору.
— А іншої Ірини у вас нема? — по-дурному спитався.
— Ні, іншої нема, — тим-таки тоном юного єзуїта відповів учень.
— То не та, — сказав я на позір легковажно й подався геть, увіч відчуваючи спиною тріумфа капосника, якого недаремно вигнали з уроку і який знайшов у мені несподівану розвагу, адже напевне впізнав у моїй персоні вчителя, миттю укмітивши, що я недаремно не знаю, як по батькові ту Ірину, адже вчителі у свідомості учнів без імені по батькові не існують.
Невідь-чому цей удар був ще відчутніший, як хибна зустріч у книгарні. Вирішив більше сюди не приходити, та й незручно це було, бо час робочий, я навіть попросив підмінити мене, що робив уперше, вигадавши якусь дурну причину; вікна ж між уроками було замало, щоб змотатися туди й сюди, а ще дочікуватися перерви. Варіант — використати місце роботи для зустрічі — відпадав, залишалося дві речі: подальше обшукування електричок і марна сподіванка на випадковість. Отож, подумав собі я: чи не краще тобі, бовдуре, переконати себе, що свою гадану зобов’язаність задовольнив, та й перестати казитися, а коли перестанеш казитися, зникнуть і еротичні сни, адже писав один стародавній поет (це вже мої теперішні алюзії): «Бо як любов затаїш, стане сильніша вона», — а інший його доповнив, звістивши, що «воскресаючий птах продовжує мертвого птаха»; третій із того племені застеріг: «Та не дуріть себе ви — труду того шкода»; четвертий же додав: «Сни — це потолочена і поруйнована дійсність», але це все покриває одкровення Станіслава Оріховського, мислителя середини XVI століття: «У природі немає нічого такого, що б сильніше хвилювало розум людини, як зустріч із жінкою» — на жаль, цю останню істину я засвоїв, уже бувши літнім і навіки самотнім, однак тоді, замолоду, очевидячки вже мав відчуття такої рації, адже не міг припинити пошуків. Отож їх і не припиняв, покладаючись уже на біблійне, хоч не знав тоді й Біблії: «Шукайте і знайдете» (Матвій, VII — 7), бо мені, очевидячки, настав «час шукати» (Еклезіяст, III — 6). І я її знайшов.