Спав я тривожно. Еротичні сни з Ірою чи з будь-ким не снилися (до речі, об’єкти таких снів бувають реальні, інколи цілком несподівані, наприклад хтось, до кого досі не мав жодного інтересу, а часом цілком нереальні чи, може, випадково зустрінуті й ніби твердо забуті), але привиджувалися лабіринти, знову-таки у вигляді якогось кросворда: я ввійшов через двері в голу квадратову кімнату, перейшов через неї до сусідньої, потім ще до однієї — ця мала два чи три виходи; я ж вибрав той, котрий вів просто, але зайшов у кімнату тупецеву; повернувся, відчинивши двері, але кімната, до якої повернувся, була інша, відтак потрапляв у новий тупець, тоді знову повертався і заходив у нові двері, що вели до ще однієї квадратової кімнати, тоді до ще кількох, поки натрапив на таку, що мала вже чотири виходи; знову все повторювалося, інколи в кімнатах заставав людей: ті сиділи за столом і їли, ті грали в карти, шахи чи доміно, а ті злягалися, якісь жінки чепурилися перед дзеркалами, бо всі стіни тих кімнат були дзеркальні, інші варили їсти чи вдягалися; чоловіки щось писали чи майстрували, а коли я заходив, усі ці люди схоплювалися і зникали в стінах, стаючи там відбитками, котрі дивилися на мене зчудованими і застиглими очима; я робив спроби до них заговорити, принаймні спитатися потрібного мені шляху, бо, здається, шукав у тих кімнатах таки Іру, отож і запитував у дзеркальних відбитків, чи не знають вони такої, але ніколи її не називав на ім’я й по батькові. Але відбитки дивилися на мене, як ляльки, що й не дивно, бо дзеркальні відбитки не мають дару мови. Я вперто йшов і йшов лабіринтом кросворда, бо твердо усвідомив, що та система кімнат є одна з чергових головоломок, а може, це образ мого мозку; а може, кожен будинок у місті — це також кросворд, так само, як кожна родина, не кажучи про кожну людину; а коли спинився розгублено, завше вилазив із підлоги, чи спускався на линві зі стелі, чи випливав із дзеркала стін хлопчак, якого не можна було не впізнати, — був то юний єзуїт, який лукаво чи глузливо всміхався і мовчки вказував пальчиком на якісь двері, до яких я завжди стояв спиною. Але й це не рятувало мене від тупеців, і саме тоді, коли повертався зі ще одного, заставав юного негідника із захоплено розтуленим ротом і викругленими очима, а коли входив до кімнати, де він стояв чи з’являвся, то юний єзуїт починав дзвінко реготатися, тицькаючи в мене замащеним чорнилом пальцем; виходило, що він учергове мене одурив; я люто кидався на нього із затисненими кулаками, але той виявлявся прудкіший і встигав ускочити у стіну, тобто в дзеркало, де застигав мертвим відбитком, але не без лукавого проблиску в очах.
7