Дивно, але в електричці я задрімав, хоча ніколи не сплю в електричках, а дивно тому, бо збуджені люди до сну спонуки не мають; очевидячки, збудження було таке сильне, що вичерпало мене, а ще алкоголь. Але нічого не снилося, просто вимкнувся, а коли випірнув із тієї темної ями, то вже під’їжджав до своєї станції і ледве встиг вискочити. Помітив, що землею тягнуться справжні сутінки, заповиваючи і ліс, і хати у свої тканки. Жахливо не хотілося йти додому, бо фізично не міг сьогодні розмовляти з господинею, а коли б це сталося, напевне, наговорив би їй дурниць. На щастя, дощ перестав, і я пройшов стежкою до лісу, але в ліс не заходив, рушив узліссям, і до мене чи з лісу, чи від станції попливла музика, підсилена, як ударними інструментами, татахканням коліс поїзда, який плив між дерев, уже світячи вікнами, — як довгий звір із великою кількістю очей, але віддалік здавалося (чи то потяг швидко рухався), що його оперезано світлою смугою, як золотим пасом. Зрештою, зустрічатись із господинею я побоювався ще з однієї причини: вона могла б уловити від мене запах алкоголю, що посилило б її агресивність. Сон мене збадьорив, але ненадовго, бо тією мірою як накопичувалися й гусли навколо сутінки, то й моя музика, що виникла в мені і до якої прислухався (а то були уривки з «Реквієму» Моцарта), так само згущувалася, як і втома, і я почудувався з того контрасту: був переповнений, здавалося, щастям, а в мені звучить траурна музика; зрештою, ця сполука — любов і смерть — давно перебувала, як це помітили митці, у парі, але чому з’єдналася зараз? Але цієї загадки розгадати не міг, не мав уже сили, бувши цілком вичерпаний. І я втомлено поплуганився через вулицю, що вела додому, там конче мало б горіти одне вікно, а це значило, що господиня на мене чекає. Але на ще одне здивування, хата, у якій мешкав, виявилася глухо темна, ба поринута в глупий морок, що теж нагадало, а відтак прикотило нову хвилю звуків із того-таки «Реквієму», і я безглуздо подумав: чи не померла господиня від надміру переживань, адже і для неї прихід іншої жінки із чужого світу при її відлюдному та замкнутому житті також було немале зворушення?
Тихцем перейшов подвір’я і взявся за ручку дверей. Були зачинені, хоч удень ніколи не зачинялася, отож мусив видобувати ключа. І чи від надмірної вологи, чи бозна від чого двері не зарипіли, як звичайно, а майже безшумно відчинилися. Замкнув їх ізсередини й навшпиньки пішов до свого помешкання, усім єством чекаючи, що зараз різко розхиляться двері і в них знову, як камінь, постане господиня, можливо цього разу в образі згустку пітьми. Однак і цього не сталося, і я завмер при вступі до своєї кімнати, прислухаючись. У домі — глуха тиша. Така глуха, що увіч відчув: вуха мені позабивало прозорими кляпами. Що це значило? Тільки те (якщо вона й справді не померла, адже ветха була), що від важкої зі мною розмови відмовилася після довгого очікування: відколи вийшов із цього дому, минуло принаймні годин із п’ять. І я вдруге подумав, що цей день таки щасливий, хоч видавався на супротилежний, — усе йшло на руку, хоча тривог і сумнівів накочувалося не менше, як радості, і ця тиша виявилася останнім сьогоднішнім мені подарунком.