Але цього разу простояв не більш години, коли за спиною плеснула кватирка в Пушкаренковому домі й у ній з’явилася подобизна жіночого обличчя, не так почорнілого, як посірілого, а ще й трохи зизуватого, — мало те обличчя назвисько Адама (насправді ж її звали Галкою) і то через те, що в компанії вуличних випивах, здебільшого чоловіків, коли їй відразу не наливали, незмінно казала: «А дама?» — отож Адама вичекала хвилину, чи не обернеться до неї Єва, а що він і не подумав цього чинити, спитала:
— Стоїш?
— Не бачиш, що стою! — беззлобно озвався.
— Свиш, чо скажу, — мовила Адама. — Кови чо вистоїш, то, мо’, й мене поквичеш? А то кишки крутить, так випить хочеться. А в мене, ну, ані гроша!
Єва засопів, але не сказав нічого.
— Нє, правда, Єв, — жалібно сказала Адама. — Гукни, кови шо!
— А коли не шо? — байдуже спитав Єва.
— Щось придумай! — сказала Адама. — Гукни, кови шо! В тебе гувува вучча за мою! Бо моя, кови не вип’ю, зовсім дурна стає.
— По-моєму, вона дурна і коли вип’єш, — мовив байдужно Єва.
— Це ти так з дамою говориш? — образилася Адама. — Ми ж з тобою одноквасники!
— Коли то було! — буркнув Єва.
— Кови не було, все’дно! — переконано проказала Адама, — помагать дру-дружку довжні.
Тут для дослідників місцевих говірок треба дати довідку, що Адама вийшла не з якихось нікчемних кугутів, а з діда-прадіда була житомирянка й належала до людей того рідкісного тепер типу, які й досі вживали вимови, запозиченої, можливо, з варшавського діалекту, тобто замість «л» казали «в», а це чинили й колись тільки жителі району, котрий зветься Павлюківка, а в тамтешній вимові — Паввюківка; до речі, їхні найближчі сусіди із Закам’янки (ще рідкісніший етнічний тип) уживали замість «л» — «ґ», але тільки в певних позиціях: мовили «людина», але «зґидень», мовили «ліс», але «зґий» і так далі. Я б цього, тобто автор, може, тут і не зазначав, коли б точнісінько так, по-закам’янецькому, не говорила Євина покійна матінка, походження Єва був корінного закам’янецького, отже, ці ортоепічні властивості до оповідання опосередкований стосунок мають.
На цьому діалог вичерпався, але кватирка не зачинилася, хоча подоба обличчя зникла, — Єві залишалася можливість за нагоди Адаму гукнути. І він на своєму місці простояв, може, ще з годину, притому зрухнувся тільки для того, щоб зняти шапку й опустити лацкани, поторохкотівши засохлою шкуркою, а тоді насунути на голову знову. І, здається, саме ця невелика акція спричинилася не до того, що хтось до Єви підійшов із принадною пропозицією, — було захолодно, і Євині компани вигрівали свої просякнуті спиртами кістки по хатах, хоч як незатишно було їм біля власних жінок, — а до того, щоб його голові, чи гувуві, як казала Адама, додалося трохи тепла, а відтак у змерзлому черепочку почали повільно розмерзатися мозкові звивини чи й ниточки, а коли розмерзлися, то й попливли, хоч неквапно, але таки відчутно, — а може, саме так сприяла йому сьогодні доля? Відтак почав перекидати те й те, шукаючи виходу із ситуації, бо майже був певний, що сьогодні розв’язання проблеми, як кажуть бюрократи, само від себе не відбудеться, тож треба вдаватися до ініціативи, як кажуть ті ж бюрократи. А що певну ролю в пробудженні Євиної голови відіграла шапка, тим і почав мислити в унісон з історією тієї-таки шапки. Тож скільки міг, повернув голову і сказав:
— Слиш, Адама, ти ще тута?
— Тутечки, — миттю з’явилася у кватирці подоба жіночого лиця.
— Щось нічо не случаїця, — сказав повільно Єва. — Може б, до Пшона пішли?
— Він же даремно не дає, — мовила Адама.
— То ти дай! — так само байдужно сказав Єва. — Він до баб ласий!
— Шо ти собі думаєш! — верескнула у кватирку Адама. — Він же зращенець! Не стидно тобі!
— Та не стидно, — затурбовано сказав Єва. — Я ж тебе не принуждаю, а придлагаю, а ти як собі хоч! Я постою!