І він сів на розхитаного ослінця, який під ним ніби зубами заскреготів.
— Ти б мені лучче три грамини приніс, — сказав Єва. — Кишки крутить.
— Я давно казав, Єв, що ти дурак, — добродушно мовив Кожух. — Знаєш добре, що водки я не п’ю, а ти таблєток, як я, не ковтаїш, тож водка мені до фені, а коли так, то на який чорт я б її десь доставав, та й нема за що доставать.
Силогізма Кожухом було складено так досконало, що це збагнув навіть Єва, отож витяг сірники й припалив недопалка, пухнувши димом.
— То чого приперся? — спитав Єва з глибини димової завіси, в яку сам себе закутав.
— Купи в мене, Єв, собаку, — байдужісінько сказав Кожух.
Єва мав шкуру бегемота, міцну, проспиртовану, отже, непробивну, але пропозиція пролунала так нагло, що він аж сів на ліжкові.
— Ти шо, чокнувся, Кожух? — спитав, неймовірно дивлячись. — На який чорт мені собака, коли я й Маруську прогодувать не можу, та ще й купляв би. Та й за що?
Цього разу бездоганного силогізма склав Єва, і Вітька якось дивно прокрутив головою.
— А ти купи його не для того, шоб годувать, — немилосердно прорік Кожух, — а шоб себе ним і свою лярвочку покріпить, а зі шкурки пошить собі добру шапку. Є в тебе шапка, Єв? Та то ж не шапка, а настояще чорті-шо!
— Хто тобі сказав, що я їм собак? — обережно поцікавився Єва.
— Сам казав, — єлейно промовив Кожух. — Твій папка, казав, собак кушав і турбукульоза собачим м’ясом та салом собі вилічив, і вас, казав, не раз і не два угощав. А що це значить?
— То що це значить? — огорнув себе димом Єва.
— А те, що скушав раз, можеш скушать два чи три, а ти в папки кушав собаче м’ясо не раз і не три, — мовив Кожух тим-таки єлейним голосом. — А шкурка в того пса, що я продаю, заміча-тільна, та ти ж його бачив.
— А чого тобі замандюрилося продавати Марусьчиного пса? — підозріло спитав Єва.
— Бо доїв мене, — плаксиво відповів Кожух.
І почав жалісливо розказувати, як той пес залазить до них з Маруською в ліжко, і що йому доводиться його годувати, бо та його лярва псу нічого не приносить (тут, як знаємо, Кожух явно збрехав, більше того, через розумові вправи Вітька переконався, що Маруська носить їжу Лоботрясові, і вони запихаються нею, коли він лежить одурманений таблетками), і що якийсь він потайний і дикий і вже кілька разів хотів Кожуха вкусити (перебільшення, такий випадок був лише раз), а останнім часом, сказав плаксивим голосом Кожух, той пес почав заходити в хату гадити (брехня цілковита!), а від нього, не кажучи про викиди, так смердить, що йому, Кожухові, часом блювати хочеться.
— І я маю ту смердятину їсти? — спитав, випливаючи із хвилі диму, Єва. — Я вже по прахтиці знаю: смердячий пес — смердяче і мнясо.
— Ну, можеш і не їсти, — згодився Кожух. — Я ж тебе не принуждаю. Хай твоя лярва з’їсть, мені все одно. А шапка з його шкури вийде замічатільна. Купи, Єв! І тобі буде харашо, і мені.
— А твоя маруха, — обережно спитав Єва, — не виллє за те мені… ну того, що Пшону?
— А откудова вона взнає? — спитав, примруживши ліве око, Кожух. — Ти ж, Єва, пацан вумний; так здєлай: хай і твоя маруха не здогадається, що вона їсть.
Єва задумався: пропозиція не була дурна. Отож він сидів і курив, пускаючи дим, і з того диму вряди-годи з’являлися його майже мертві очі, якими невідривно дивився на приятеля, і від тих очей в Кожуха навіть чомусь з’являлися між лопатками руді мурашки, але Вітька боявся не Єви, а того, що він на Кожушані вудки та гачки не зловиться.
— Кусючий? — спитав нарешті Єва.
— Ну, не так шоб кусючий, — проспівав єлейно Кожух, — та осторожним буть не мішає. Але твій папка вмів собак ловить, сам розказував.
І знову із пасом диму випливли і на мить засвітилися мертві Євині очі, а може, із закіптюженого вікна впав на нього промінь сонця, і саме той промінь через очі зумів пролізти в задимлену Євину голову і якось там осяяти смітничка його думок.
— Гаразд! — сказав Єва. — Як друг, тебе виручу. Але не я тобі, а ти мені за це заплати. Бо не ти мені, а я тобі услугу дєлаю.
І він майже енергійно виплюнув допаленого до губів недокурка.
— Але ж, Єво, — плаксиво сказав Кожух. — Ти тоже пользу візьмеш: замічатільну шкурку на шапку і м’ясо для лярвочки.
— Діствітільно, — сказав Єва. — Тоді давай так: я тобі дєлаю услугу — собака мій, але безплатно.
— По руках! — радісно мовив Кожух. — Я знав, шо з тобою договоримося… Ти настоящий друг, Єво!
Далі ми знаємо, що відбулося, бо перший акт цього дійства про те, як Єва з Адамою ходили до Пшона по випивон, насправді мав би бути актом другим, адже відбувалося це, і автор не втомлюється повторитися, аби читач не заплутався, пізніше за події акту другого. Автор недаремно визначив жанр цього дійства як вивернутого чи повістю навиворіт — і це учинив не через те, що в голові у нього переплуталися ниточки, а отже, часи й події, а тому, що наше життя тепер попереплутувалося так, що годі розібратися навіть дійшлому розумові, де початки ниток, а де кінці і чи не є кінці початками й навпаки. Окрім того, автор легкодушно не бажає бути старомодним, тож з огляду на молодших од себе літературних колег, про одного з яких згадав вище, говорячи про київських феміністок (а міг би оповісти й про інших, коли б здолав утулити ту розповідь у цю, що до них жодного стосунку не має), отож, собі на жаль, висолопив язика, як бідолашний Лоботрясик, який виявився жертвою в цій оповістці, і кинувся й собі лізти драбиною на хмару, де надів боксерські рукавиці і ступив на ринга, тобто на змагання з молодшими писаками, забувши непереступного житейського закона: молоді завжди сильніші за старших і ніколи не варто вдаватись із ними у змагання — старому наймудріше в якийсь спосіб примусити поважати себе, а не битися з ними, боксуючи. Але автор, кажу, не втримався від спокуси і попереплутував святе з грішним, тобто кінець зробив початком, а початок — кінцем, можливо, йому заздрісно стало на переплутаність мізків у молодих, отож і своє казання, скільки міг, перекособочив, або, ліпше сказати (адже йдеться немало тут про собак), пересобачив.