— Сказала Адама, — провістив Пшоно, — шо ти тут здихать зобрався. Це шо, хохма така?
— Була в тебе? — тривожно спитав Єва.
— Як штик, — бадьоро сказав Пшоно. — Вона ж польотна: нога тут, нога там.
У руці Пшоно тримав потерту сумку із зіпсованим замком-блискавкою, але щось там було, прикрите газетою, з якої проглядало помнуте обличчя президента.
— Тоїсть? Хоч сказать?.. — заникнувся Єва.
— Конешно, — бадьоро підтвердив Пшоно. — Я друзяк у біді не оставляю. І, сказать по правді, я того паскудника давно здихаться хотів… Нє, чули таке: жер від моїх курей яйця. І ще як скусно жер: зубом прокусить, акуратно так — краплі не проллє. Хороший був босяк, чистий, але той курячий недостаток мав. Шкурку з нього тобі, правда, не приніс, бо нащо тобі вже шкурка? Я з неї Адамі воротнічка чи шапку пошию, — у його голосі почулися зворушливі нотки.
— І вона тобі… заплатила? — Єва аж побагровів, що з ним рідко траплялося.
— Ну, ти ж знаєш… Все як нужно, — бадьоро сказав Пшоно.
— Це воно, коли сказать, да, що нада, то й те, — сказав Каша і струснув головою з косичкою, а Єві здалося, що з тієї голови посипався сніг.
— Да, Каша правильно каже, — згодився Пшоно.
— І ти?.. — вичавив із себе Єва.
— Твоєї ж охрани не було, — незворушно мовив Пшоно. — Всьо як тра. І вона не була против… Я не насільнічаю, нє, нашо це мені! Хоч — пожалуста: я тобі, ти мені. Даже всьо не взяв, кажу; половину ти платиш, половину я, бо Єва мені друг. Ще й прибиль візьму: яєшню, бо тих яєчок з моїх курей давно не кушав через того бзумана, — і він струснув сумкою.
— Вон з мого дому! — крижаним голосом сказав Єва.
— Ти шо, Єв, — приступив до нього Обертас. — Не єрепеньсь. Ти ж хотів собачатинки, от і в нас просив. Подумай, Єв, всьо ж харашо устраїваїться.
Сяйво з голови Пшона пропало, обличчя ж залишалося так само затемнене.
— Када ти так, — зарипів іржаво Пшоно, — то я можу й піти. Я до тебе прийшов як друг, а ти — свиня. Можу і мнясо забрать — у мене є кому його пожерти… Но я не свиня: все було по уговору, і я здєлав це по сочуствію до тебе.
Партизан робив Пшону магічні знаки: махав руками, корчив лице, мотав головою, ніби щось пропонуючи і щось доводячи, але Пшоно тих мигів не бачив: очевидно, в ньому вже закипів банячок.
І Єва охляв. Тобто погасився, як сірник, коли на нього дмухнути, обличчя його знову посіріло, повіки впали — лежав знерухоміло, а може, його знову вкинуло в ямку із залізним коляччям та палахким вогнем. Тоді Партизан став навшпиньки, бо був стосовно до Пшона замалий, і вклав вуста в прозоре від світла, що падало з відчинених дверей, Пшоняче вухо, і не так сказав, як видихнув:
— Він теперички трудний, і не обіжайсь. Остав мнясо в сінцях, а сам чеши. Тепера не можна свариться.
І банячок у Пшонячих грудях перестав кипіти.
— Я пойду, Єв, але запомни раз і навсіда — я чесний!
— Як мої пархи, — несподівано чітко і зрозуміло сказав Каша і струснув головою з косичкою, від чого посипався сніг.
І вони зареготали: Партизан хихикав, блимаючи по-злодійському очима, Обонко розтулив вершу, і його збабіле обличчя стало червоне, як певне місце в певної породи мавп, — викидав з неї, тобто верші, грубі: «Го, го, го!», — а Каша заіржав наче кінь, адже це він придумав жарта, мотаючи головою і щедро розсипаючи довкола ті ж таки пархи.
Єва не сміявся, бо щойно вирвавсь із вогняної ями і з коляччя: дивився на всіх півпритомно, трохи здивовано і з неземною відстороненістю. Не сміявся й Пшоно, а розвернувся, як москаль на вправах, а за мент гримнув дверима. І Євині друзяки одночасно обірвали сміх та й переглянулися, мов змовники.
— Оставив чи не оставив? — занепокоєно спитав Партизан.
— Був би остатнє падло, коли б не оставив, — мовив Обертас. — А до картошечки мнясце сам враз.
— Знаєш, воно мені, ще раз, якось, але фе! — сказав Каша.
— Я тоже собачатини не їм, — гордо звістив Партизан. — Даже подумать противно.
— Ти її їв не раз, ще й облизувався, — рівно повів спокійний Євин голос.
— Хто — я? — аж підскочив Партизан.
— Ну да, в мене й жер, — сказав Єва. — Думав, шо нутрія. Мій папка…
— Да, твій папка вилічив собі собачатиною тубукульоза, — сказав Обонко-Обертас. — Чули двадцять і п’ять раз.
— А воно колись, може, нє, воно, все-таки! — сказав Каша.
— Не кажи мені, Каша, про собачатину, бо зараз вирву! — закричав Партизан. — Нікада я собачатини не їв! Нікада!
— Їв, — сказав просто і ясно Каша.
— Та бросьте ви! — мирно мовив Обертас. — Давайте лучче провірим: оставив Пшоно м’ясце чи поніс псам згодовувать?