І він, крадьки ступаючи, відчинив двері й визирнув.
— Є, — повернув розсвічену мамризю. — Буде в нас картошка з мнясом: жаркоє, можна сказать. Го-го-го! — і він удруге розтулив вершу, а обличчя набрало барви… ну, відомо якої.
І тут у сінях щось зашаруділо, за хвилю двері поволеньки почали прочинятися і в них просунулася з винуватим виразом на лиці Адамина голова.
— Не сердишся на мене, Єв? — спитала голова тонесенько й запобігливо.
— Нема в мене сили сердитися, — сипко змовив Єва. — Я ж тобі казав…
— Ну да, — тоненько й запобігливо сказала голова. — А я подумава накше… Не проженеш?
— Іди ти к чорту! — прорік Єва.
— Ну й розумничок, — мовила голова, й Адама вкрадливо всунулась у кімнатку. — Я пунімаю… А за то тобі табв’єток принесва. Така противна та Маруська. Каже: брешеш, Адамо, бо це не тобі табв’єтки нужні, а тому гицев’ю, що мого, каже, Воботрясика зжер. Тепер його Бог, каже, й кара.
— Одкуда вона знає? — насторожився Єва.
— Ну, бачиш, наша вувиця така, що трудно шось сховать.
— Але ж вона не живе на нашій вулиці! — сказав Обонко.
— Не живе, а жива, до неї не тіки я за табв’єтками бігаю… Тепер у ньої другий пес — чучвага, глянуть гидко. А вона, дурня, й досі за тим Воботрясиком пваче. Тоже мені собача мама!..
— Але ж таблетки дала! — сказав Партизан.
— М’ать коли шо, воно, не то, а нє, — сказав Каша.
— Це і я їй сказава, — торохнула Адама. — Вона й дава… З нею тра сторожно, бо ця шуток не пунімає. Гв’яне баньками — мурашки по шкурі лазять, а потом під животом цівий день бовить… А тобі бовить, Єв? — турботливо спитала.
— Шо тубі до того? — буркнув Єва.
— Як шо? А чого це я півдня бігаю? Не для того, щуб тобі помогти?
— І удовольствіє маєш, — сказав понуро Єва.
— Сердишся? — крутнулася якось дивно Адама. — Це харашо, шо сердишся. Табв’єтки достала, зара вип’єш.
— В мене води нема, — буркнув Єва.
— Як це нема? — верескнула Адама. — Каша — за відра і до ковонки. Ти, Обонко, поріж мнясо… Шо там у вас є ще? Каша, чо став, як бурбон?
— Вчорашня картошка і морква, — сказав Партизан. — І гурки.
— А баночка меду? — спитав Обонко.
— Да, і мед, — неохоче сказав Партизан.
— Чисть гурки й моркву, — наказала Адама. — А випить є?
— Троха є, — сказав Обертас.
— Скатірка в цьому домі є? — спитала Адама.
— На чорта вона мені здалась, — відповів Єва.
— Воно конешно, — діловим тоном прорекла Адама. — Но сьодня особенний день. Я свою принесу. Ти кови мився?
Єва мовчав, лише сопів.
— Ясно! Я тебе помию і як в’явечку вдягну. Чиста сорочка є?
Єва знову промовчав, лише надувся.
— А шо це за вахи смердючі в сінях? — спитала.
Єва засопів.
— Добре, я тобі й сорочку принесу, — сказала Адама.
— Бабську? — уражено спитав Єва.
— Ну то що? — затарабанила Адама. — Хароша, чиста і красіва моя нічна сорочка. Повагається вдягать чисте — і не крути носом. Зара змотаюся, а вони хай все приготов’ять… І скажи Каші, хай принесе ще п’ять чи шість відер води… В тебе є в чому митись?
— Балія, — сказав неохоче Єва. — В сарайчику.
— Партизан! — наказала Єва. — Візьми бавію, добре вимий, а я змотаюся за скатіркой і сорочкою. І шоб усе буво готове, пока прийду!
— Куди ти спішиш? — спитав Єва.
І тут вона побачила, що його обличчя знову стало сіре, радше позеленіло, а з горла виповз здушений стогін. І вона всунула йому до рота таблетки, вже не чекаючи води.
— То мені балію мить чи гурки й моркву чистить? — спитав Партизан.
Але її вже в кімнатці не було — розтала в повітрі, як дим.
Єва тим часом летів у яму, повну вогню й коляччя. Але випиті таблетки не дали йому долетіти до дна, відтак здалося, що завис у повітрі: внизу вогонь та вістря, а вгорі — крига й холод. І він пливав між тим холодом та гарячнотою, перекидаючись і прокручуючись, але не падаючи. І йому стало якось ніби й приємно, що ввірвався в його мешкання оцей вихор, котрий відразу всьому дав лад, відтак позаводив усіх, як механічних ляльок, — отих ялових його друзяк, бо ті були до її приходу ні риба ні м’ясо, і зі своєї ініціативи рухнули б руками хіба для того, щоб підняти чарку. Отож Каша, як найсильніший, тягав воду, Партизан шурував іржавою залізною щіткою не менш іржаву балію, а ще вкриту лепом, якого так просто не віддереш. Обонко-Обертас нарізав м’ясо, потім помив його, відтак неквапно побатував на кавалки, кілька разів понюхавши. Єва, який уже прилетів із свого літання, безсило лежав у ліжкові, тримаючи в руці кухлика з водою і вряди-годи прикладаючись до нього. І вода текла в його сухе піщане тіло, яке жадібно її вихлебтувало і просило ще. Відчував на хвилю вільгу, аж таку, що почав навіть турбуватися: яким ідіотом постане в жіночій нічній сорочці. Але противитися сили не мав, аби не продавали з того зубів друзяки. Бо ті можуть вилаштуватися проти нього, порозчиняють верші, повитрішкуються, як бевзі, якими вони, зрештою, й були, і гоготатимуть, чи іржатимуть, чи хихикатимуть кожен по-своєму. А цього не бажав, бо в глибині його пошарпаного нутра ще залишилася мачина чоловічої гордості, оце вона його й пекла. Отож вирішив: коли загогочуть, сорочки не вдягне, коли ж ні, то хай собі.