— П’яниці, — повчально казав кожному цей розсудливий чоловік, — люд непевний, і нащо мені бути з тобою чи іншим ворогом? Бо коли мені довжка не віддаси, — казав тому чи іншому розумно, — то вже мені й враг, а я ворогів у цій жизті мать не жилаю, отож і подумай своєю капустяною головою, — віщав мудро, ще й пальця вгору мудрасно ставив, — нащо мені в жизті такий клопіт? Бо коли ти мені враг, маю ставитися до тебе як до ворога, а ти мені й ножа колись між ребра всунеш, коли допечу. А я хочу жизті мирної і з людьми жилаю жить по-хорошому. Через це тобі, та й нікому, в борг ані краплини не дам, знай це як дважди два і друзякам своїм перекажи.
Отакий головатий чоловік був той Пшоно, отож ніхто на нього серця не мав, бо казав правду, і це могли збагнути навіть капустяні голови п’яниць. До речі, за вкрадену на сільському полі капусту самогона давав, а от за капусту їхніх голів — ані грамини, бо ця капуста, любив казати, таки негодяща. Він жив одинаком у мацюпенькій, якій тільки бракувало курячих ніг, хатині на одну кімнатку, до якої притулено повітку, саме в тій повітці і стояв самогонний апарат, а сторожило халупу троє вгодованих великих псів, зі шкури яких можна було б пошити куди ліпші шапки, як та, в якій був тепер Єва, однак тих псів голими руками не візьмеш, бо ніколи не ходили нарізно, а все разом, та й від хати не віддалялися. Але п’яниць знали добре, очевидно, за запахом, отож дозволяли їм вільно підійти до хвіртки, хіба незлобиво гавкали — не так, щоб відігнати клієнтів, а щоб викликати господаря до них, — а коли Пшона вдома не було, то амплітуда їхнього гавкоту ставала така, що прибульці відразу ж розуміли: треба звідсіля вшиватися. Ось до якого чоловіка йшли Єва з Адамою, отож, коли підійшли до хвіртки і пси залящали, Адама зітхнула з полегшею: Пшоно був удома, а це значило, що не доведеться повертатися, не полікувавши собі кишок та голови.
І справді, рипнули двері і на порозі став чоловік, якому віку не визначиш за барвою чи блиском волосся, бо голову мав цілковито голу — не було в нього не тільки волосся, а й брів, навіть вій, і таке сталося з ним, як усі знали, через маруху, яку колись необачно прийняв до себе і яка мала роботу на складі ліків чи на якомусь хімічному, — цього до пуття ніхто не знав; факт той, що облила хабаля, тобто Пшона, якоюсь бридотою за те, що він, як казала, здівався над нею, після чого волосяний покрив з його голови, навіть з вух та з носа, зійшов так капітально, що Пшоно після того не мав потреби й голитися — єдина вигода цього нещастячка; шкіра од тієї операції не попеклася, але побабіла, а в голові ниточки, здається, посплутувалися, бо саме після того Пшоно почав виголошувати мудрі сентенції, одну з яких подано вище. Отож і тепер, побачивши Єву з Адамою, вишкірив зуби й прорік:
— Світ перекидається догори дриґом, бо Адам став бабою, а Єва чоловіком без мужеських возможностей. Чогось хотіли?
Цю тираду він прокричав, бо собаки гарчали, ніби трактори з увімкнутими моторами.
— Підійди до хвіртки, — байдуже сказав Єва.
— Хм! сказав Пшоно. — Це значить: ви без дєнєг! — і рушив до них. — Ну підійшов, то шо?
— Понімаш, у нас таке діло, — сказав Єва.
— Діло таке, що дєнєг нема, а випить хочете, — сказав Пшоно. — Це я знаю! Що принесли?
— Та ось її, — мотнув шапкою, зробленою тим-таки Пшоном, Єва.
Пшоно погасив усмішку й пильно озирнув Адаму.
— Тіки шоб не здівався, — сказала тоненько Адама.
— Хм! — озвався Пшоно. — Але ж вона нікчемна і страшненька.
— А ти вуччий? — ошкірила пацючі пощерблені зубки Адама.
Пшоно почухмарив густо зарослою рукою зовсім не зарослого черепа.
— Да, і це правда! — згодився він.
— Шо маєм, те й принесли, — апокаліптично сказав Єва. — Ти ж знаєш, надурняк не прийшов би.
— Канєшно, сказав Пшоно. — Бо надурняк не даю.
— І я надурняк не даю! — знову ошкірила пацючі зубки Адама.
— А з тубою не разгуваруваю! — несподівано гаркнув Пшоно. — А з твоїм хазяїном.
— Він мені не хазяїн! — верескнула Адама.
— А чого ж привів тебе, Адамо? — спитав мирніше Пшоно. — Када веде переговори, то на цей мент він твій хазяїн. Правильно, Єв?