І він справді повернувся туди наступного дня, під вечір. А дощ ішов цілий день і цілу ніч, уранці перетворившись у мряку, яка, здавалося, живилася листям із дерев, бо позжирала з гілок усе, що на них залишалося, а те, листя, що вилігувалося під деревами, посіріло й поблякло, мряка відтак розпочала пожирання того листя через гниття, тобто випиваючи з нього решту соків і мертвлячи остаточно. Отож Іван, поки йшов вулицею, мусив дихати тліном, що нагадувало йому цвинтаря, — саме там такий запах хронічний. Мряка ж висіла над містом цілий день, химерно перетворюючи будинки у сферичні кулі, від чого стіни просвічувалися й за ними проглядалася чорна гусінь, яка лазила, ставала ставма, похитувала тілами й головами часом так, що йому здавалося, ніби весь цей люд, законсервований, як тюлька, чи кілька, чи шпроти в банках будинків, веде якогось дуже вихилясного танця, правда, без жодного музичного супроводу. Іван подумав, що таке зміщення визначає його схвильованість, бо навіть уявити не міг, як його зустрінуть там, куди несуть ноги. Змисли також не були прості, бо одна частина його мозку (права півкуля, чоловіча) гостро не бажала повертатися, тоді як ліва потаємно, навіть трохи млосно того хотіла, визнаючи рацію Аркадія Петровича, і та частина була ніжно й дотикально обплутана білою павутиною, виплетеною вустами, які вміють так мило, заклично й чарівно всміхатися, а він же (кат би його забрав!) не якесь там капшо, а нормальний хлопець!
З такими почуттями вступив у двір, і перший тут його зустрів пасивний дійовець цієї вистави Пес, котрий виявився аж такий ґречний, що виступив із буди, повівши носом, ніби прочував, що оновлення ситуації може приневолити цього напівчужака знову пригостити його ковбаскою; поки що, подумав Пес, він, цей квартирант, поводивсь, як свиня: ковбасою поманив, але давати перестав. А що собачий нюх розвиненіший за людський, то Пес у своїх розмислах мав цілковиту рацію: Іван видобув із папки кілька кавалків ковбаси, і Пес із акробатичною вправністю схопив її на льоту, підстрибнувши в повітрі й витворивши класичного собачого обертаса. Його морда натурально наблизилася до Іванової фізіономії, і хлопець, очевидно, через вищеописане збудження відкрив для себе, що Пес вельми схожий на Аркадія Петровича. Це зовсім не було дивиною чи даниною так званій химерній прозі, бо собаки часто бувають схожі на господаря чи господиню, залежно від розкладу своїх симпатій, а буду, як пригадаємо, лагодив йому не хто, як Аркадій Пастух. Але це відкриття виштовхнуло з Івана Василевського іншу думку: коли Аркадій Петрович — то поданий долею образ-знак, щоб показати, ким він, Іван, став би, коли б залишився в цьому домі назавжди, то Пес, безсумнівно, образ-знак, котрий може з’явити, що станеться далі з Аркадієм Петровичем, а фактом, щоб так думати, й був спосіб, яким він поєднувався зі своєю незаконною жінкою, тобто таки собачий. Така чудна думка на хвилю зупинила рішучість Івана Василевського, але йому запекли завбачливо покладені в кишеню штанів гроші за прожиття. Треба до цього сказати, що, перш ніж повернутися сюди, Іван подумки розіграв сценку, як саме віддаватиме ті гроші, навіть приготував потрібні слова, загорнувши їх у папірчика власної рішучості й поклавши на поличку правої, чоловічої, отже, мужньої частини свого мозку.
Але життя досконаліше гри, як сказав Панас Мирний, правда, не пам’ятаю де, отож сцена, яка розігралася далі, відбулася за цілком іншим розписом, через що мені вкотре постав перед очі кін.