— Тобі каждий раз пояснювать? — з недобрими нотками в голосі запитує Аркадій Пастух в образині Пса.
Тоді ангел-імітатор зітхає, ніби хоче випустити із себе якнайбільше повітря й перестати бути таким роздутло-круглим.
— Що це тут побив?
— Не твоє діло, — огризається Аркадій. — Роби, для чого прийшла!
Тоді ангел-імітатор ще раз важко зітхає, підходить до ліжка й лягає, підтягуючи під груди сорочку.
— Не так! — гостро скрикує Аркадій Пастух.
— Потуши свєт! — просить ангел-імітатор.
— Роби, шо сказано! — наказує оскал машкари.
Ангел-імітатор знову тяжко зітхає, спускає ноги на підлогу й лягає на розтерзані простирадла грудьми.
— Тепер правильно! — рипить собача машкара, і її власник починає приступати з прискоком, у ритмі, що його завдає дощ, до круглої драглистої сфери, розсіченої чорною ніччю.
(Цю сцену я лише частково придумав, вона стала на основі Людмилиної пізнішої (правда, делікатніше розказаної) історії, коли вона дещо оповіла про те, як відбувається черговий сказ в Аркадія Петровича, відтак сповістила: «Він тоді стає, як пес. І як мама може терпіти те, що він з нею витворяє?» «Тобто?» — як завжди, не зовсім збагнув Іван. «Ну, цього не розкажеш», — задумливо мовила Людмила. «Б’є її?» — «Ні, гірше! Знущається! Мене аж трусить, коли про те подумаю». І її й справді почало злегка трусити — це було помітно по пальцях, притому обличчя зм’якло й потемніло. Її логіка, однак, здалася Іванові трохи дивною: завжди вважав, що бити жінку — це найгірше із знущань, але тут, найпевніше, йшлося про любовні ігри Аркадія Петровича, притому хтозна-які.)
Дім почав наповнюватися темними міазмами тривоги, свого додавав і дощ, який не припинявся, від чого в кімнатах поставали сизі й сирі сутінки, і, щоб хоч трохи просушити повітря (ще не палилося), Іван вмикав електричну плитку, простягаючи заразом до неї руки. І в такий спосіб завмирав, сторожко прислухаючись до звуків, що з’являлись у домі, були вони також приглушені, відтак йому здалося, що всі, і він зокрема, перебувають у напруженому чеканні.
Якось вийшов на ґанка, поспішаючи на лекції, і застав тут Аркадія Петровича. Лице його осунулося й потемніло, очі золив’яніли, на щоках — кількаденна щетина зі срібними вкрапленнями, волосся нечесане, навіть розкудлане, ніби приклеєна перука в театрі для образу негідника, в роті — цигарка; курець голосно пахкає, а уздрівши Івана, питає навпрямки, цього разу перейшовши на «ти», хоч такого раніше собі майже не дозволяв.
— Слиш, чо одсюдова не дьорнеш? Шо, наравиться у гамні?
Дим поповз Аркадієві Пастуху по мамризі, покривши на хвилю очі, які від того змружилися.
— Поки що нема причини, — просто сказав Іван.
— Но разві не чуствуєш обстановки в домі?
— Є дві обстановки, — трохи різко сказав Іван. — Ваша, мені незрозуміла, і моя. Моя нормальна, а до вашої мені нема діла.
Аркадій Петрович якось дивно крутнув головою, розтулив рота з приклеєною до губи цигаркою й обдивився квартиранта з недовірливою, собачою-таки увагою.
— Маладєц! — сказав. — Так і нужно. А може, вже попався на гачечка?
— На жодні гачечки я не попадавсь, — гордо відказав Іван.
— Ну, тода сєть. Не чуствуєш, як та лярва коло тебе плете? Осторожний будь!
— Ні, — сказав Іван. — Не відчуваю.
— А ти придивись, присмотрись! Побачиш!
— Звідки знаєте?
— Ну, відіш, у нас у домі нема тайн!
Дивно, сказав ту ж таки фразу, що й Людмила, — це Івана трохи насторожило. Відтак прихиливсь до Аркадія Петровича (стояли оточені з трьох боків дощовими стінами і з одного — твердою) і поставив олив’яні очі:
— А чого так хочете, щоб я від вас пішов?
Аркадій Пастух пихкнув димом (від нього трохи несло перегаром), а тоді зирнув з-під приспущених повік.
— Із сочуствія, — мовив. — Бо коли казать по правді, када подивлюсь на тебе, напоминаєш мене самого в молодості — це я тобі вже казав. Глянь на мене, внімательно посмотри! Шо бачиш? Падший, опущений, да? І будеш правий, бо сам я з цьої ями не виберуся, а твоєї молодості жаль.
Тоді Іван Василевський удруге прихилився до Пастуха і спитав тихо:
— А тих, що жили до мене, теж спровадили, бо нагадували вас у молодості?
Аркадій Петрович цього разу відсахнувся.
— Да, — сказав він, цього разу випускаючи більшу хвильку диму. — Вона вже коло тебе походила. Може, й портретика почала рисувать?