Це він помітив: в її портретах реальними залишалися тільки очі, решта — тло, яке можна написати й недбало, отже, й зневажити певною мірою.
— Як же стати?
— Сядьте за столом. А я ввімкну світло.
І знову пильно подивилася — це вже коли горіло світло й він сидів за столом, важко поклавши на церату руки.
— Не напружуйтесь, — сказала дещо роздратовано. — Чого мене боїтеся? — її рука промальовувала контури. — Аркадій Петрович знову вас налякав?
— З чого взяли?
— Бо зустрічалися з ним у четвер уранці.
— Все знаєте? — не зовсім доброзичливо спитав.
— У нас тут нема таємниць!
— Як це вдається?
— Аркадій, — знову не назвала вітчима по батькові, — розказує матері, а мати — мені.
— А звідки знає все Аркадій?
— Очевидно: розповідаю матері, а вона — йому.
(Далі пішла розповідь, подана наприкінці 14-го розділу й узята в дужки, — про те, що Аркадій не раз стає, наче пес.)
— Ненавидите його? — спитав.
— Не знаю, — повіла Людмила, швидко малюючи. — Інколи жалко, бо часом виглядає таки як Пес. Інколи, може, ненавиджу. Зрештою, він своє зло зриває на матері.
— А матері вам не жаль?
— Ні! — сталевим голосом сказала Людмила. — Сама за нього пішла, тобто піддалася. Бачили очі, що купували…
І тут у ньому заворушився його звір, голос став рипучий, а очі — важкими.
— Це після того, як був з вами?
Людмила зупинилася, як сарна в бізі, скинувши голову й розширивши очі.
— Що ви про це знаєте?
— Те, що мені сказали, — рівно, але рипучо промовив.
— І що ж вам казали?
Але він мовчав, тільки пильно стежив за нею важким темним поглядом.
— Ось вони, ваші очі! — скрикнула Людмила. — Замріть!
Іван завмер, хоч розумів: так бути не мало. Бо коли лишиться отаким розчахнутим, вона зможе влізти в його потаємні глибини, відтак побачить і його звіра. Ні, так бути не мало! Але воля його міняти вирази пропала. Сидів бевзень бевзнем і відчував: його ніби роздягають, тільки не з одежі, а із захисної оболони, за якою тримав те, до чого не повинно бути приступу.
Вона ж, здавалося, забула про той його випад проти себе, пензель ходив полотном, власне, ніби заскакував на нього, залишаючи короткий слід, обличчя ж у неї було натхненне, а очі ніби входили в хлопця, проникали, заскакуючи в закамарки, — по шкірі в нього поповзли мурашки.
— Чого такий напружений, чого? — скрикнула Людмила. — І чого мене випитуєте?
— Треба ж щось робити, — мовив із кривою всмішкою.
— Знаю, хто вам те сказав! Отой вужака, противний і слизький!
— Хто це — вужака? — мирно запитав Іван.
— Ваш друг, — кинула Людмила. — Оте Сало!
— Він мені не друг, — рипливо мовив.
— Чи має це значення? Хочете почути відповідь?
— Так! — просто сказав він.
Вона поскладала пензлі, витерла шматиною руки, ще раз глянула на мальовило, а тоді випрямилась і стала гордо неприступна.
— Домалюю в себе. Основне схопила!
— Можна подивитися?
— Ні! Портрет не готовий. Неготового не показую.
— А як буде готовий?
— Тоді повісите в себе. Коли сподобається, звісно.
— А як не сподобається?
— Тоді закинете під ліжко, — категорично сказала. — До тих двох! Це, до речі, й відповідь на ваше запитання. Задовольняє?
Іван напружив мозка. Тут мав бути натяк, але він дуже нечасто розумів натяки, власне, дотумкувався до них із значним запізненням… Від цього в голові в нього аж пострілювати почало.
— Ваша відповідь, — прорипів він, чітко розкладаючи речення на слова, — мене не задовольняє.
Людмила витягла в сіни мольберта й повернулася: очі її палали точнісінько так, як у Кота, який досі сидів на ліжку і випалював видла на Івана. Розтулила рота, але говорити передумала, схопила коробку з фарбами та пензлями, в другу руку — палету і відтарабанила й це у сіни. З’явилася вдруге (він мовчки стежив отими «своїми», за її визначеннями, очима, чомусь йому подобалося оте її нервове мотання) ніби трохи й задихана; але все з тим розпаленим зором, тільки цього разу — більше… І з розгону стала поза входом, знову нагадавши йому сарну: струнку, елегантну й великооку.
— Ходімо, Лізо, — сказала до Кота, — нам тут робити нічого. А вам, коли такий наполегливий, скажу просто й зрозуміло: я ніколи нічого з Аркадієм Петровичем не мала. А коли цього хотів чи хоче він — це не моя вина!
Під час цієї гарячої мови Кіт (тепер знаємо, що це Кішка і звалася вона Ліза — рідкісне для котів імення, але точне, бо хто більше за них лазить?) зістрибнув(ула) з ліжка й продефілював(вала) з усією можливою грацією, презирливо подивившись на закляклого за столом бевзя, який тупо світив банькадлами; хвоста Ліза тримала трубою, відтак прохід розрахувала так, що переступила порога (двері стояли навстіж) точнісінько тієї миті, коли всі слова, які виповіджувала на цю нагоду Людмила, вискочили з її енергійного рота. Відтак Людмилі залишилося те, що вона й учинила: звійнула подолом сукні (тільки тепер Іван зауважив, що це був не домашній халат, у якому зустрілась із ним біля вмивальника), з’явивши чудові форми, а за мить двері різко заплеснулися, і хоча не пролунало в домі жодного ґонґа, але Іван Василевський виразно його почув. Відтак звір у нутрі головного героя вільніше розпрямив заціпенілі вуди й визирнув у світ через Іванові очі, а ще усміхнувся його вустами. І все це на мить (і очі, і вуста з оскалом, і скаменіле обличчя) статично затверділо.