Так учинив і сьогодні, відтак повернувся додому в майже порожньому трамваї, начиненім вогкістю, бо дощ таки не переставав, вряди-годи переходячи з мряки у краплепад. Вода панувала скрізь: у повітрі, речах, у камінні, асфальті, у стінах будинків, у металі, в черевиках, одежі, в кепці, в тілі — тотальне панування, навіть його втома замлоєна мокротою. І він думав про одне: дістатися до лігва і щоб там, у домі, нічого сьогодні не сталося. Бо в глибині душі не зникала й тривога; знав: час вибуху надходить. Вона була безпричинна, нераціональна, схована, схована навіть не в передпочуттях, а в очах Страшка, який сьогодні кілька разів вигулькував із води його єства, як нурець, і розтулив рота, розширюючи очі, ніби готуючись щось гукнути, але так нічого й не гукав. Але Іван знав: час вибуху таки надходить, десь поруч блукають у чорних масках тіні підривників, які закладають вибухівку, тягнуть шнура й розбігаються навсібіч, як миші — сірі миші з ошкіреними писками, що означали чи загрозу, чи насмішку. Бо хоча й був Іван істотою раціональною, але й до нього часом приходили містичні хвилини, яких не хотів розуміти, але завжди відчував. Отож саме ці змисли й товкли йому в голову, що час вибуху й надходить. А ще сьогодні стався дивний заверт голови — коли вийшов із кінотеатру і простував до іншого на четвертого фільма. І йому здалося: в розкладі сфер над головою щось змінилося чи змістилося, бо в цьому світі не буває стандарту, хоч би як люди щодо того старалися. Здавалося, стандарт — це і є той спокій, якого й сам шукав; ось він є, ось він — усталений нерушно й безсумнівно, але саме тоді на нього починала свій похід заглада. В це вірив, і саме це було в ньому рушієм песимізму, який не давав змоги прийняти в душу хоч якусь вартість життя та світу. Бо заглада — це те саме, що діти в батьків. Творять їх у любові та піднесенні, із задоволенням і без, а потім через них плачуть; зрештою, саме діти — зумовлювачі смерті людини. «Оцей дощ, — подумав він, дивлячись у трамвайне вікно, — і є таким плачем».
(Пізніше думав, що вибух таки стався через нього. Людмила не робила секрету, що готується його малювати чи що малює, — двері до кімнати, коли чинився цей акт, залишалися прочинені. Аркадій Петрович надавав цьому актові магічного значення і, може, сам у те вірив, а не лише лякав Івана. Коли все те чинилося, Пастух напевне був удома і стежив за Людмилою. А коли стежив, не міг не помітити її розсміяності чи того, що перевдяглась в ошатну сукню і тягне мольберта та малярське приладдя, — ось що могло спричинитися до вибуху. І сфери тут можуть бути ні на що, навіть у присутності чужої людини, отже, Івана. А може, через акт малювання він переставав бути чужою людиною, а переходив у «свої»? Чи ж Людмила того не знала, адже в них у домі знають усе? То чи не були її дії викликом у відповідь на брутальну сексуальну активність вітчима щодо її матері? І чи справді боялася того вибуху? Ці питання так і залишаться риторичними, бо Іван Василевський відповіді на них не дістане. Але коли б і не піддався на Людмилині круті-верті, то вибуху, можливо, не сталося. Зважмо, під час дощу Аркадій Петрович утрачав самовладання, але з тим по-своєму боровся, хай і в своєрідний спосіб, використовуючи для цього свою незаконну половину. Інтим, був переконаний Іван Василевський, мусить мати охорону (навіть з боку закону), і ніхто не має права регулювати способи, що їх уживають з’єднані в подружжі для любощів, дарма що подружжя тут було законом не скріплене. То що ж відбувалося: чи Людмила й справді використала можливість завершити свою магію павука щодо мухи, чи вона зумисне провокувала вибуха? Ця позиція важлива, бо коли головна увага її зосереджувалася на мусі, тобто Івані, то вона залишалася байдужа до Аркадія Петровича; коли ж провокувала, то байдужою її до нього аж ніяк не назвеш. Але це були пізніші думки; тоді, коли все відбувалося, Іван Василевський про них і не гадав, хоч, може, вони вже починали народжуватися, але знову-таки у змислах.)