— Єв, не спіши! — почувся комариний писк, а може, то пискнула змерзла пташка. — Не можу йти!
Єва спинився й трохи почекав, а коли зігнута, засипана снігом постать наблизилася, знову мовчки рушив, важкий, неповороткий, ніби роздутий — отакий собі кошлатий ведмідь, у якого замість очей поіржавілі бляшки, котрі не приймають, але й не висилають світла.
— Єво, мені важко йти! — верескнула Адама.
— Тоді повернись, — байдуже сказав Єва. — Він тебе прийме!
— Нє! — крикнула Адама. — Лучче замерзну!
— Як собі хочеш! — сказав так само байдуже Єва. — А щоб не замерзла, не відставай, а йди біжком.
— Але ж я п’яна! — розпачливо крикнула Адама.
— І я п’яний, — мирно сказав Єва. — А коли ми п’яні, то чорт нас не вхватить!
І знову почалася безсловесна вистава: Він і Вона на білому рівному полі зі своїми незрівнянними па, підбіжками, але підбігав не Єва, а таки Адама, шпагатами, і це теж робила тільки Адама, підскоками, викрутасами, хиляннями, притупами, обертасами. А довкола несамовитів шалений кордебалет, який, здається, цілком знавіснів. А згори на все це незрушно дивилося всевидяче око, оправлене в трикутника, дивилося пильно й печально, бачило ж поле і дві комашини на ньому, і їхній танець був для того ока зовсім не смішний, адже вміло бачити не тільки вшир, а вглиб, і хоч які нікчемні, смішні й упосліджені були ці двоє танцюристів, воно їх не зневажило, бо добре знало, що в кожному з них ще залишалася, як у всіх живих істотах, закладена колись Божа частка. Отож Око ту частку й намагалося видивитися, адже вона в них, як крижинка, майже розтопилася й майже зникла. Та не розтопилася і не зникла, хоч так багато обоє повтрачали в житті, навіть притаманні собі імена поперекручували. Таж-бо правду сказав Пшоно, котрий раз навіть ім’я Господнє згадав, що світ перевертається догори дриґом, бо Адам став бабою, а Єва — чоловіком без чоловічих здатностей. І хоча Єва не розшаркався галантно перед дамою своїми валянцями, і не скинув кожуха, і не запропонував Адамі, адже був уже Єва — не Адам, однак усе-таки зупинявся, коли надто відставала в цьому їхньому поході, й надчікував терпляче; Адама ж, хоч і була з упосліджених, у теплі хати Пшона таки не залишилася, може тому, що той Тройцю шанував через пульверизатора та псів; вона ж нагадувала в цьому світі нурця, котрий пірнув у воду, але опустилася до певної межі. Все це добре вкмітило всевидюще око — єдиний глядач, але не балетмейстер кавалерського танцю у сніговій пустелі річкового поля; балетмейстер залишався невидимий, а може, то він крутився в тих шалених вихорах — ось чому лилася з Ока така широка і така глибока печаль, адже істина безначальна: в печалі більше змислу, як у байдужості! А ще всевидяче око знало, що ті двоє на сніговому полі танцюють химерного танця разом недаремно, таж-бо були колись ясні душами й училися в одному класі, і, хоча те померло і зникло в синіх далях, саме тоді, колись невимірно давно, Єва, ще не бувши Євою, кидав на Адаму, яка ще не була Адамою, ховані й захоплені погляди. Здається, саме тоді й витворилася між ними нитка-павутина, однак доля судила, щоб вона не погрубшала, а потоншала. Однак всевидяче око добре бачило, що нитка не зникла, хай вона й тонка, як тільки може бути тонкою, але не розірвалася, тож на ній ще могла гратися сяка-така музика, можливо, і не чутна нікому, але їм самим, хоч і з далекої віддалі, чутна. Отож доки існує та музика, подумало всевидюще Око, вправлене в трикутника, доти вони в цьому світі не пропащі, тож потребують догляду.