І друге «я» цього скрипту, той, хто поставив над ним своє ім’я (годилося б тут виступати у співавторстві, але з невідомих причин Микола Лико від цієї честі рішуче відмовився), цього здогада, що лінія Петровського-Лика йде з незаконної гілки, залюбки використовує, отож і протоптує, цілком ненауково, генеалогічну стежку від князя Семена до Теодора Петровського і то з тієї причини, що вважає: мойри напевне передали йому, Теодорові, у спадок фатум далекого родича; згадаймо мотто з Лесі Українки: «Спадок — се фатум, се мойра, се Бог, що мститься до тринадцятого коліна» Звісно, від князя Лика до Теодора Петровського не було тринадцяти колін, щонайбільше шість, коли зважити, що в столітті живуть чотири-п’ять поколінь. Але, отак приблизно порахувавши, я раптом відкрив, що в тринадцятому поколінні Ликів живе перше «я» цього скрипту — професор історії Микола Лико. Коли ж оповів Миколі це своє також ненаукове відкриття, він, на мій подив, знітився, і я збагнув, що така думка приходила і до його аналітичного й синтетичного розуму, не тільки до розколошканого мого, творчого. Дивно й те, що спадок-фатум, передаючись від покоління до покоління Ликів, виявлявсь у їхніх зіткненнях із чарівницями чи чарівниками, притому ні я, автор, ні професор не взялися б твердити, що в проміжку між князем Семеном і Теодором Петровським вияву подібного фатуму не було; просто професор у тому проміжку не віднайшов фактів на підтвердження, зрештою, як і історій про інших, потонулих у часі представників цього роду. А що той рід продовжував (у законних чи незаконних формах) існувати, то були й історії, й пристрасті, адже найбільша пристрасть — життя. Можливо, були й трагічні фінали, однак документи й пам’ятки про те глухо мовчать, тож обмежимося лише фрагментами із сувою мойр, які вони чомусь захотіли оприлюднити.
Теодор Петровський-Лико багато про себе не сповістив, коли йдеться про фактографію цього фрагмента (цей абзац написав професор М. Лико). Лише те, що був «очаруванням битий» року 1753-го, а коли це сталося, шалено помчав із хати (не сказано, чи зі своєї, чи з чарівницької), щоб утопитись у річці: був цілком «нечулий в собі», бо «не міг ума мати». Ріка звалася Трубіж. Але знетямленого юнака перехопили жалісливі люди, і це врятувало, бо «могло б здійснитись, — як писав Теодор, — підступне діло». Відтак, щоб його зцілити від недоброго наслання, хлопця повели до мощів святого Макарія Токаревського.
Оцей абзац у стилі строгої історичної хроніки, написаний таки істориком, не полишав турбувати мою авторську уяву, вмикаючи на ірраціональному рівні візійні диспозиції. Віднайшлися й деякі інші документальні дрібниці, які можна було б з’єднати не тільки фантазійно, а відновлюваним сучасним ферментом, як це чинять археологи, знайшовши черепка, а за ним відновлюючи його повний вигляд. Користуюся і я таким методом, а коли таке вчиняю, переді мною починають з’являтися всілякі видива-картини, часом покриті туманом, розплилі, як буває на залитому водою малюнку, а часом чимось і густішим, чорнилом наприклад. Тоді беру уявне збільшувальне скло й пильно розглядаю той слід на малюнку. Відтак обриси його починають проступати, як у секретному тайнопису, коли чистий аркуш чи й пописаний прогладжують гарячою праскою, тоді на чистому з’являються літери, а на пописаному — записане між рядків. Отож переді мною після відповідного наладнення, як зображення на фотопапері, почав проступати якийсь дім, а в ньому — стіл, а за столом печальний юнак, гарний, але ніби не зі світу цього. На столі, як буває при гостюванні, — келишки, штофи, полумиски та миски, а ще мисочки, а за столом стриміло ще двоє: один — старший, сивий, неголений, з довгими вусами, а другий — молодший, також із вусами і ще без сивизни. І тільки молодик лишався безвусий, тож не мав змоги, як ті двоє, мочити волосяні виростки в келихах; коли ж котрийсь із тих двох бажав щось сказати, то виймав вуса з трунку, розтуляв і затуляв рота, із мокрих їхніх вусів крапали сиві краплі.
— Чого, Теодоре, як зачумлений? — спитав старший. — Чи тебе болячка вхопила, чи тобі щось пороблено?
— Нічо мені не пороблено, — тужно сказав Теодор, тобто блідолиций і з печальним зором молодик.
— А коли не пороблено, чого горілки не п’єш? — гаркнув другий чоловік, молодший.
— Бо мене нуда з’їда, — сказав молодик. — Щось роблю — і нуджуся; ляжу — так само; іду — і не хочу нікуди йти; дивлюсь — нуда горло стискає; слухаю — і в роті стає кисло…