— Хочеш її побачити чи ні? — трохи нетерпляче сказав Дід», ще й за довгого вуса себе посмикав.
Теодор задумався. Хотів того й не хотів. Хотів, бо звідники зуміли роздмухати інтереса, а не хотів, бо оберігав власну цноту, попросту боявся.
Тут я, Микола Лико, професор історії, якому випала нагода жити наприкінці XX століття і вже трохи на початку XXI, за моїми підрахунками, тринадцяте коліно, числячи від князя Семена Лика, якщо ми й справді спільного роду, мушу втрутитись у розповідь, і то тому, що раптом засумнівався, чи Теодор Петровський був однієї крові з любасним князем, адже вони цілковито психологічно не подібні, бо не був писарчук ані звитяжним вояком, хоч значивсь у козацькому стані, ані налаштований так рішуче й без дурних думок та застережень у любасних справах, щоб без жодних вихилясів і зваг ламати, як ламаються стебла, дівочі суцвіття, не маючи при цьому жоднісіньких гризот; тобто хочу сказати, що це були люди, і сліпому видно, супротилежних порід. Але годі не зважити й на інше: коли й справді Теодор походив од князя, то його кров у ньому з часом поменшувалася й розтікалася, зникаючи, тож дійшла аж такого виродження, як це бачимо в Теодорові. А може, в ньому переважала не чоловіча, а жіноча порода, що йшла від дівки, яку колись занапастив нестатечний повійло. Але так мислити може більше мій приятель, котрий поставив своє ім’я над цим твором, бо це не випливає із системи наявних фактів, якими оперує наука, а входить у домисел, фантазію та інші дурниці.
Коли вже Микола Лико зачепив мене, автора, продовжу цю його думку й скажу, що тут міг датися взнаки й фатум, адже який героїчний і безстрашний був князь Лико як воїн, а рицарем неоціненної печалі таки став і потерпів розгромну поразку від однієї із ламких квіток цього світу, яку безоглядно зламав; тобто коса, як то кажуть, найшла на камінь. І саме цей фатум, гадаю, міг і передаватись у генах, виробивши з безстрашного вояка не Лика, що дер його з ворогів, а личку, яку так виразно видно в Теодорові Петровському. Та не судитимемо його наперед, бо й він у дальших діях виявить твердість, навіть таку, якої не міг здобути князь Семен, хоч обом судилося стати рицарями неоціненної печалі.
Здається, розбуджений інтерес у Теодорові взяв гору, бо звів задуману голову і сказав, як і раніше, наївно — не забуваймо про стан сп'яніння, в якому перебував:
— А де ж вона візьметься, та, з якою хочете мене звести?
— Хочеш побачити? — спитав зраділо Дід.
— Готовий, він уже готовий! — захитав гусячою голівкою Гусак, і його вузесенькі губи розтяглися в усмішці, відтак подобали більше на жаб’ячі, бо які в гусака губи?
І Дід гримнув тричі кулаком по столі, а на той постук до покою, де відбувалася розмова, впливла дівчина, на яку Теодор видивився так, що його очі повернулись у нормальний стан, але випнулися з орбіт. Але лице дівчини від диму, яким густо наповнився за час цієї балачки покій, залишилося затуманене, тож Теодор уздрів її шию, яка чомусь затуманена не була, її щільно охоплював вузенький, вишитий заполоччю комірець, а творився той від загнутих брижів сорочки, сама ж сорочка — рясна. Рукави широкі, зібрані біля п’ястей у комірці, а вище ліктів перев’язані, на них — полики, тобто вишиття. Волосся запліталося по-шляхетському — в ріжки, тобто у дві коси біля вух, перевиті навхрест: ліва коса до правого вуха, а права — до лівого, на тімені вони зв’язувалися виплітками, хоча Теодорові здалося, що то уплітки. З підкісника випливали різнобравні стрічки, прикрашено стрічками й голову. Спереду заткнуто велику квітку, а до потилиці йшли дрібніші, на грудях пишалося кілька разків намиста. Стрічки приколото до лубка, зробленого з лика, що сподобалося Теодору, адже він сам був Лико, саме лико обвите стрічкою-биндою, при кінці — чорна оксамитка, а по версі — вузька блискітка; бинди приколото до лубка шпильками із червоними голівками, а ще там виднілися червоні биндочкові шнурочки. Убралася дівчина ще в спідницю, що спадала до передків червоних чобіт.
— Ну, то що? — урочисто-гордо спитав Дід. — Хіба не краля? Таку кралю хоч западися, не віднайдеш.
— Краля, то краля, — самими губами сказав уже зовсім зморочілий Теодор. — Але хто вона така?
— Добрих батьків дитина, — мовив Дід, обсмоктавши вус і виплюнувши. — Коли ж тобі вподобалася, вважай — відбув оглядини. Тепер можемо піти й до її батьків, в яких і попрохаєш її руки.