Отож процесія ввійшла до церковного цвинтаря (тоді так звалося місце біля церкви, як правило, огороджене. — Прим. М. Лика), а відтак юлом двигнули до раки в саму церкву — всі, та не всі, бо ще перед входом на цвинтар з юрби, як рибини, вислизнули притьма три постаті: одна жіноча, а дві чоловічі, та й подалися хутенько не знати куди — цього, правда, Теодор не відав, але після того одуру в голові таки поменшало на три чисниці…
Оте, що творилось у церкві, сам Теодор описав доста чітко, отож можна передати слово і йому самому, принаймні тим задовольню свого приятеля-професора, який вимагає документації фактів і трохи сердиться, а ще й кпить із мене за мої фантазійні розльоти. Зрештою, зацитувавши те, що було написано не тепер, а в середині XVIII століття, можна переконати читача, що оповідь автентична. Святий Макарій хлопця, звісно, не побив, а зцілив. Отож:
Отже, що нам вістить цей фрагмент? Не тільки те, що святий Макарій Токаревський нашого рицаря неоціненної печалі не побив, а дав йому змогу виголосити в церкві орацію («почав-бо віщати»), і ми, обидва «я» цього скрипту, певні, що вчинив те за всіма законами мистецтва риторики, які твердо засвоїв у риторичному класі Київської академії, — шкода, що та орація не була записана, а коли була, то не збереглася; зрештою, можна було б зробити її стилізацію, але не чинитимемо цього, бо цікаве в одному часі стає нудним ув іншому, а друге «я», тобто засвідчений автор, боїться знудити тією орацією читача. Можна лише ствердити, що наш ритор напевне звістив людям те, що ми вже сповістили, і це був би повтор, а цікаве могло бути хіба те, що навряд чи Теодор сказав про себе все так, як було: одне примислив би при побудові риторичних фігур, а інше перебільшив би, і перебільшення мало б творитися не на його честь, а святого Макарія, а ми не про Макарія пишемо, хоч його історія теж не без інтересу, а про Теодора, який те житіє й написав. Друге, на чому спинилася наша увага в зацитованому вірші, це рядки: «Себе-бо мав сітками диявола ввити, // Молитвами святого зірвав оті сіті». Отже, йдеться не про представників касти чародіїв, як це було в оповіді про князя Лика, а про самого диявола. От чому Дід, Гусак і Краля здогадно подаються тут як демонологічні образи, а не як живі люди, хай і чарівницького цеху. Принаймні те, що з ним сталося в тій загадковій хаті (хоч є запевнення, що хата таки належала Петровському), сам Теодор-канцеляриста трактував образно як диявольські сіті, зазначивши, що допоміг йому їх зірвати таки святий Макарій і ніхто більше. Все разом, що з ним чинилося, зветься тут «лихою підступністю».
Але це ще не все. Виявляється, коли хлопця привели до раки святого, хоч не впав там непритомний, але присутність у ньому нечистої сили змлоїла нутро, тож йому подали випити води, як і чиниться в таких випадках. І що сталося? А дивовижа. Цитуємо:
тобто вода, якою поїли Теодора, перетворилася, звісно, не в малмазію, а в справжній мед, що неймовірно здивувало «седмичного священика» (примітка М. Лика, професора: «Такого, який у цій церкві служив раз на тиждень за чергою»). Правда, як довідався про це «седмичний священик», не сказано: чи вода перетворилась у мед у кухлику (в такому разі скуштувати його просто), чи в Теодоровому роті (коли так, що священик мав скуштувати те, що залишилось у роті, що на теперішні мірки негігієнічно). Але не будемо дріб’язковими.