Але ще більше був уражений, довідавшись, що цей славетний свого часу воїн, якого у вірші подають як «дорогий карбункул, коштовнеє клем’я», загинув не на бойовому плацу, як годилося б, а від якоїсь чарівниці, і це в містерійний спосіб таки пов’язувалося з моїм родом Лик, серед яких він став першою жертвою якоїсь давньої Атропос, але не єдиною.
Мойри в античній мітології мали свою атрибутику. Зображали їх статечними жінками з кужелем, терезами, ножицями та сувоєм папірусу, на якому записано тисячі, а можливо, й мільйони доль. З кужеля витягувалися нитки життя, на терезах важились учинки людей, ножицями нитки обрізувалися, а сувій папірусу (такий вигляд мали найдавніші книги) — це К н и г а д о л ь, де історії записувались із протоколярною точністю. Хотів би дістатися до тієї книги (це вже каже друге «я», автор), яку годі прочитати одній людині, але міг би вичитати звідти принаймні історію Роду Лик, котрі з князів виродилися в простолюд, а з воїнів — у простих козаків та міщан; чи ж не цікаво, як це відбувалося? Але сьогоднішній мій інтерес не в тому, він локальніший і переходить більше в царину психології, ніж соціології. А у вкладеному у «Київський літопис» вірші є ряд загадок. Наприклад: чому автор вірша хотів смерть князя Семена відкупити своєю смертю, як стародавні троянці відкупили мертве тіло Гектора; «зóлота вагою тіла»? Микола при цьому заявив так: цю стилістичну фігуру, сказав, можна пояснити рядками, що йдуть далі: «В кожнім-бо давнім рицарськім народі мужа до бою золотій дарували свободі». Але я вважаю, що й ця фраза загадкова для малоосвіченого читача, хоч Микола сказав, що йому, як історикові, а ще професору, фраза цілком зрозуміла. Річ у тім (згадаймо «Енеїду» І. Котляревського), що в давній поетичній традиції троянців накладали на українців; отже, князь Семен Лико був задіяний у справі здобуття «золотої свободи» Україні, про що свідчить фраза: «Такого вождя віднайшло русинське плем’я», а його кров зветься «чесною», ще й зазначено: «Князь Семен Лико — вождь діяльний» і описано його подвиги супроти ворогів — московитян і татар: за його приводом здобували «замок московський Білгород» (його здобули, діставши «скарбу немало»), потім Рильськ і Путивль «усім на подив», а загалом «той князь був “рицар справний”». Зустрічався з татарами на Моравських шляхах, перепиняючи в дорозі, «наче води об скелі, на них нападав все». І завжди в бою перший бував саме князь Лико. Через це «Україну отак заспокоїв од нахіддя і тим здоров’я людей і міст українських уміцнив здоров’ям своїм». Загалом же князь Семен «у воєнних змаганнях вік свій провів, в полях диких, біля шляхів Моравських татарів гонив», терпівши спеку й холод, опріч хліба не маючи й води. «В отой спосіб, — пишеться у вірші, — свій вік молодий він прожив». Для мене це вказівка істотна, бо свідчить, що загинув князь од ворожки таки молодим. І нарешті останній рядок може пов’язати історію чи долю князя Семена із сповіщенням літопису поза віршем, що загинув од ворожки. Ось ці слова: «Потіх своїх з великою радістю досить мав».
Отут, здається, й зарито, грубо кажучи, собаку. Інакше мовлячи, для розгадки цієї загибелі, очевидно, як це часто буває, треба шукати… жінку.
І вона в темені того давнього часу існувала: дочка Атропос із тінню в очах, із тінню в серці, що розтікалася разом із кров’ю і замерзала в очних яблуках, на які бойовий князь напевне колись сягнув: можливо, й укусив од них раз-другий, однак здалися йому не досить солодкими, гіркими чи кислими, тож легковажно відкинув недбалим помахом. Але дочка Атропос, позбувшись своїх яблук, перетворила їх у замерзле чорне груддя, а рука справжньої Атропос всунула пальці в очка ножиць і звела їх, бо уздріла білу нитку, що тяглася слідом за веселим і нестатечним, а може, й добре розхмеленим князем, який гуляв, не шкодуючи грошей, тож сипав ними, як сиплють зерно на Щедрий вечір, бо й сам був щедрий, та й Вечір ішов побіч, і він недобачив, що той Вечір ішов не сам по собі, а в отій замерзлій темній кризі; а Семен був легковажний князь, бо чи ж одна така запаска зустрілася йому в його скочній, танечній ході? Хапав ту, що нагодилася, в обійми і прокручувався в короткому танці-падвані. І сміх пирскав із його очей, як прище проміння із сонця, і таке ж проміття прискало з очей тих носійок запасок, що йому в дорозі здибалися. Відтак од того короткого танцю не в однієї по тому запаска починала пухиритися, роздуватися, перетворюючись у круглого бубона, дивного бубна, довбуш біля якого сидів не біля нього, а в ньому й гатив маленькою рожевенькою довбенькою. Він же, князь Семен Лико, і не подумав зупиняти своїх веселощів і танцю, а хапав в обійми все нових і нових танцівниць і прокручував з ними кільця. І було неймовірно весело й гучно, і вилися довкіл зелені пасма, з яких вилазили шипучі голівки. Відтак ставали більше уявні, як явні, і лише одна справжня, бо тільки в однієї замерзла в очах, позбавлених яблук, чорна крига від пітьми, що точилася від чорного поту із серця. І могло бути, що князь Семен Лико на хвильку відчув ту пітьму й чорну кригу; може, й зупинився трохи зачудований, адже його геройське серце не відало страху, тим-то його страх — це й було здивування. Але й воно — лише спалах, короткий, ніби помах шаблюки, якою він, агей! умів орудувати! Через це розсміявся легкотравно й відгорнув з дороги ту, із замерзлою кригою в очах, може, перед тим і посіявши початка для того, щоб і під цією запаскою почав виростати круглий бубон із довбишиком усередині. А може, не закладав туди анічогісько, однак біда його в тому, що без вагань міг таке вчинити, а по хвилі все цілковито забути. Бо танець тривав, а це значило, що Клото не розгиналася від свого прядива, тчучи нитку за ниткою, а Ляхесис була в тому танці привідцею, і тільки Атропос, поки що не маючи роботи, сіла до столу, розгорнула сувоя аж до того місця, де кінчалися попередні записи, взяла між пальці писало, покрутила ним, зробила на столі пробу письма, а тоді почала сміливо записувати, вряди-годи скидаючи очима без яблук і з затужавілою кригою в них, намагаючись хоч так отямити розгулялого князя. Але це попередження до нього, на жаль, не дійшло, бо князь був увесь у полоні танцю, крутився, робив кола, замикав кільце, хапав в обійми нову й нову запаску і пив розпарений і розжеврілий дух, що ним щедро овіювали його оті ніжні запаски.