— Все! — вказала баба Пуця й почала помалу розтавати, як згущений клубінь туману чи крижаний стовп, покритий лепом, аж доки знову стала тією ж смирненькою, біленькою та лагідною бабусечкою. — А тепер іди додому й спи. Хоч стривай: спробуй каші, чи добре вварилася?
Симона черпнула пальцем пшона й поклала до рота.
— Пшоно зварилося, — сказала.
— А біб?
Дівка намацала бобину й кинула до рота, відтак пожувала.
— І біб як масло, — сказала.
— Тоді все гаразд, — мовила втомлено баба Пуця. — Іди собі, бо я зморилася нівроку — всю силу на тебе витратила. — І раптом вигукнула тоненько: — А плáти ж не дала!
Симона розтулила зопрілу долоню лівої руки, і в ній зблиснув дукат. Маленька темна рука вихопила яскраве кружальце, і стара, як курка, зі сміхом пурхнула в розчинені двері, які з ляском за нею зачинилися. Відтак почувся такий звук, що його видає таки курка, коли вмощується на сідалі.
Симона натужно звелася, лоно її й досі пекло, але жарінь потроху спадала. Перегукувалася сторожа, і ляментували, як то звичайно буває о цій порі, собаки. І дівці-тіні здалося, коли зморено тяглася, що той собачий лямент нагадує парубочий хор на вулиці, що зграйно виступає супроти дівочого, а співають і ті, й ті: парубки — низькими голосами до дівчат, а дівчата — високими до парубків; часом голоси підносились аж до виття (це дівочі), а часом крилися й гризлися (парубочі). І дівка-тінь дибала негнучкими ногами під той голосистий супровід, відчуваючи на лиці легку остуду, бо вітерець, який перед тим бавивсь у листі, тепер знайшов собі пляц на її ланітах. І їй здалося, що дівки й сучки, котрі завели оцю співну вулицю, роздрочені отак через неї і нею-таки, тим-то нема кінця тому гавкотінню, адже всі вони вже довідалися, що вона вчинила. І, ніби музика до того співпащекування, озвалося зі стріх кілька пугачів, які зловісно загукали, і той зловісний гук став, як гра на дуді.
А коли вступила до хати й потерплими руками скинула горішню одежу, залишившись у самій сорочці, і як упала на ложе, настала та уроча хвилина, коли тяжко зітхають покинуті коханцями коханки, нерушно закоцюбнувши в постелі. Витягуються цілим тілом і лежать нерушно, залишивши живими тільки очі та серце. І серце буває тоді сполучене з очима линвочками, порожніми всередині, а через ту порожнину котиться до очей від серця печаль. Відтак виливається через очі, як вода, тільки гірко-солона. І той струмок тече й тече в ніч, але не розтікається, а всмоктується назад у шкіру щік, відтак повертається до того-таки серця. Тоді вони, ці покинуті коханки, забувають власне зло, але не забувають зла, учиненого їм. І те зло катує їх, як магістратський кат, уживаючи до того всіх своїх страшних приладь: заливає до носа розпечену сірку, а до рота — розтоплене-таки оливо. А потім трощить кістки чи забиває в дибу й підвішує, вивернувши назад руки. А по голій спині хльоскає немилосердно карбачем. І тільки одна вільга надається цим нещасним: оці струмки від серця та очей, що вимивають гіркий біль і солону отуху із задимленого маленького пекла в грудях. Однак не всі бувають при цьому покірні й податливі. Є й такі, як наша Симона, яка також не може заснути, бо має цілком нерозумну надію, тож благає чи Бога, чи чорта, сама не відає кого, їй допомогти. Перевертається з боку на бік, і ложе їй робиться твердіш за камінь. Важко зітхає, б’ється тілом, лягає ниць, а тоді горілиць. Замість дверей у її хаті — очеретяна завіска, і саме тоді, коли Симона хоче вже вити, як псиця до місяця, та завіска схитується і в ній замальовується постать баби Пуці з горнятком у руках, з якого виливалося, а часом прискало голубувате їдке світло.
— Принесла тобі зілля і чари до нього, — зашепотіла баба. — Повторимо те, що казали, бо з першого разу його не взяло. Може, тоді він із татарами різався. А коли чоловік воює по-доброму, як це кажуть, чари його, обіясника, не візьмуть. Та не журися, Симоно, не таких скручували в ріг. Покликала цього разу духів пітьми старшеньких і страшніших за отих перших недорік. Чи ж бачиш їх?
Симона бачила, але чи були вони страшніші од тих потвор, яких уздріла в дворику баби Пуці, сказати не могла. Вилазили із землі, лаштувалися, як вояки у шики, і йшли по чотири в ряді, а всіх їх хтозна і скільки. Попереду урочисто ступали музики: трубач, який дув у трубу, аж очі йому вилазили, а щоки надувалися, а мармиза стала червона, ніби залита кров’ю; по тому йшов хорунжий, схожий на барана, котрий ніс хоругву, — і сам чорний, і хоругва, а на ній наліплена диявольська п’ятикутна зірка, із ніжок якої, ніби червона барва, сочилася і спливала вихилясами долі кров. Після хорунжого їхав на чорному коні ротмістр цієї хоругви, і то був без найменшої одміни правдешній цап. Тільки великий, як то буває віл, також чорний і з рогами, химерно закрученими у формі скарлючених і звинутих людських тіл, — очевидно, то були насаджені на шпиці ті, кого баба Пуця скручувала в ріг. І ті скручені й насаджені на шпиці чоловічки розтуляли, скільки могли, роти й безперестанку волали.