І тут він раптово стурбувався, від чого струмок, якого пусти од себе, раптово висяк. А сталося це тому, що князь раптом глянув під себе й побачив не тверду близьку землю, а віддалену й колихливу (власне, глибоко внизу простелявся залитий місячним промінням степ, який таки поколихувався), а себе — летячого в повітрі, аж вітер шпарко бив його в одну й другу щоку. І коли лапнув Семен те, на чому сидів, то пальці його ув’язли в густих кудлах, а ніздрі забив гострий цапиний дух, що трохи віддавав і його власного сечею. А ще уздрів два роги, ніби рогатку, що також мірно поколихувалися, і йому здалося, що сам він камінь, закладений до пращі, — отак і поніс його небесним шляхом посланий бабою Пуцею цап. І рицар неоціненної печалі, котрий і в найбільших січах, навіть коли над ним нависала ворожа шаблюка або біля вуха зі свистом пролітала стріла, ніколи не відав страху, тепер відчув, що тіло його стерпло й помалу дерев’яніє. А язик став мусянджовий, як било біля дзвона, а чуприна стояла сторчака — зовсім так само, як стриміла коса в Симони. Однак тут стирчав оселедець, що його на додачу до чуприни по-козацькому носив князь Лико, а руки почали зрадливо тремтіти; спершу хотів, а потім не знайшов у собі сили стрибнути з такої висоти на землю; ба схопився за цапові роги, як за правúло чи стерно, але хоч би скільки силився розвернути того струга, нічого з тих зусиль не виходило.
І тут з’явилися перші хати передмістя славного города Черкас, які князь безпохибно пізнав, адже недаремно був тутешнім підстаростою; відтак цап почав знижуватися, а коли торкнувся землі, потужно струснувся, як труситься після купання пес; і хоробрий воїн князь Семен Лико, дорогий карбункул та коштовне клем’я, пролетів, як черепаха з байки Езопа, котра знамірилася політати, і гепнувся під ноги Симони, яка стояла на приступці до своєї хатки, ніби грім, трохи розставивши ноги й міцно вбивши руки в боки.
— Налітався, обіяснику, бабію, чортова болячко, гаде несосвітенний, мерзотнику й негіднику, котолупе й розпуснику, бабовале і пузонадувачу?
Князь же Семен Лико ніяк не міг отямитися після того, як гримнувся об землю, відтак біля його голови кружма літали бджоли, джмелі, а може, й ґедзі чи оси і всіляка інша нечисть. Але здолав сісти перед войовниче нашореною білоголовою, схрестивши по-турецькому ноги, і з величезним здивуванням удивлявсь у Симону.
— Слухай, — прожебонів він. — А хто ти така?
— Коли мене осідлував, як кобилу, то знав, хто я така? — немилосердно спитала Симона.
Князь Семен, дарма що такого високого звання, був усе-таки з русинського роду, як зазначено у вірші на його смерть, тому звичним рухом свого племені почухав потилицю, а тоді прорік:
— Знав я багато з вашого кодла. Але тебе, бачить Бог, не пригадую.
— Бо ти мене, коли ґвалтував, поставив навкарач, — немилосердно й без жодного сорому прорекла Симона.
— Що ж хочеш? — не міг через джмелів, ос, бджіл та ґедзів біля голови докумкатися Семен, від того аж чубом протрусив.
— Вийшла зустріти тебе, як свого господаря, — гордо сказала Симона, — щоб завести у свою хату і пригостити, чим Бог наділив, тоді вже напевне мене й пізнаєш.
— Ну що ж, за цим діло не стане, — легковажно сказав князь Семен і спробував, як умів, легко скочити на ноги. А що захитався, до нього підскочили два жевжики в прислужницьких ліберіях і з ярмулками на тім’ї, а ще із завертасним волоссям з маленькими, трохи підпиляними, а ще й посрібленими ріжками, і це посріблення, можливо, вчинила Діяна, яка дивилася за всім, що відбувалося, й реготала з утіхи серед неба круглою пательнею-мармизою, широко розтулюючи рота. Жевжики ж підхопили загулялого рицаря неоціненної печалі й блудія під пахви, як великого пана, бо великим паном він таки був, адже не хто, а князь, і хоча й Лико, та не липовий.
У хаті він застав затишненьку, лагідненьку, скромненьку, і трохи засоромлену, і привітненьку, а ще й усміхнену, із двома намальованими яблучками на щічках, бабуселечку, яка кудкудакнула, мов курка, котра перетворюється в півня, і повела ручкою, низько кланяючись, і тією ручкою з чорними нігтиками, ніби підмітаючи перед князевими ногами підлогу, відтак похопливо запрошувала до столу. І він не так сів, як упав на ослона й голосно видихнув із себе повітря.
— Але, по-моєму, — сказав він, трохи прийшовши до тями, — я сьогодні по горло напився і наївся, куди більше!
А це сказав тому, бо побачив стола, покритого убрусом, а на ньому наїдки й напої, а окремо слоїчка, низенького, окоренкуватого, затуленого білою шматиною, ще й перев’язаного червоною опаскою.