Під час прогулянки розмовляли мало. З конкретики свого життя Комп’ютерна Діва сповістила, що її батько за фахом кравець. Це пояснило, чому міг виставно вдягатися: одежу шив собі сам. До того Ж. Смикальська оповіла, що її батько не завжди бував до неї вороже нетерпимий, часом на нього спускалися хвилі благоти. Якось, відшукавши її в нетрях Києва після чергової втечі, замість звичного скандального гону, коли несамовито тікала, а він із риком та матюками наздоганяв, заявився сумирний, як баран, із згортком, перев’язаним шворкою і з петелькою, а що Жанна була, жаргоново кажучи, «застукана», то спробувала батечка чемно прийняти, принаймні доти, коли з’явиться можливість утекти. Окрім того, її гостро зацікавила така невидаль: батько був мирний та спокійний.
— Ну що ж, дочка, — сказав, сідаючи на розхитаного стільця й кладучи на коліна пакунка, — будем так усю жизню друг другу настроєніє портить?
— Я вас не чіпаю, — сухо сказала Комп’ютерна Діва.
— Да, понімаю… Даже подумав: не в мамку пішла, а в мене, тоїсть у папку… Да, нам пальця в рота не клади ми закляті!
— Я за вами не ганялася і вас не розшукую, — холодно відказала Жанна.
— Да, ти горда, — сказав батечко. — Вся в міня, бо я тоже гордий.
— Отож живіть по собі, а я житиму по собі, — буркнула Ж. Смикальська.
— Так ніззя, дочка, шó я тобі — не отец? Отож і рішив трошка тебе побалувать. Зима на носі, а ти без пальтішка. Даже мати твоя, хоч яка дурепа, а сказала: зима на носі, а пальтішка в Жанки нема… То оце я й пошив — чудне вийшло пальтішко. І не тіки пальтішко, а й шапочку пошив — чудна вийшла шапчонка. Подумав: яка ти в мене не дряна, а папці треба тобі оддать уніманіє.
І він почав із ламким шурхотом розгортати папір, у які було загорнуто «пальтішко» із «чудною шапчонкою».
— Поміряй, чи підійде, бо я теперички й размєрів твоїх не знаю. Но в мене глазомєр — не прошибуся.
Покірно взяла «пальтішко», вдягла й подивилась у дзеркало, вправлене в напівзруйновану шафу. Батько розглядав її оком знавця.
— Да, сидить неплохо, — сказав задоволено. — А одягни шапочку!
Одягла шапочку й відчула себе, як корова з сідлом.
— Замічатільно! — вигукнув батечко. — Даже лучча на морду вийшла, бо тут у батька не пішла, не мені це тобі казать. Наравиться тобі пальтішко й шапочка?
— Ні! — незворушно відказала Комп’ютерна Діва, добре відаючи, що станеться після цього короткого, вимовленого нею слова. Спустила «пальтішко» на підлогу, зірвала з голови «шапчонку» і жбурнула нею в батечка, просто в лице, і то для того, щоб ошелешити його й виграти кілька секунд, а тоді рвонула, як ракета, у двері.
Отже, й того разу закінчилося все як завжди: дикими батьковими криками-прокльонами й шаленою гонитвою. І, як завжди, й того разу він її наздогнати не зумів, бо не був такий прудкий, а вона свого часу успішно тікала від нього й прудкого.
— І що: справді таке страшне було пальто з шапочкою?
— Для села — ні, — сказала строго Комп’ютерна Діва. — А я вже давно не сільська, — вона гордо звела носа.
— І він даремно витратив на тебе стільки праці?
— Недаремне, — косо всміхнулася Ж. Смикальська. — Потім я те «пальтішко з шапчонкою» на його любасці бачила. Це не такий, що марно щось робить.
І увіч побачив: обличчя в неї стало лихе, тонкі вуста затремтіли, а очі перетворились у затьмарені затули. Відтак признав правду її батечкові: пальця їй до рота вкладати годі.
Усе це розповіла, коли повертались із прогулянки. Набігавшись і напившись насиченого киснем повітря, виглядала втомлено. Йшли якийсь час мовчки стежиною: я попереду, а вона плелася позаду, але за мною слід у слід. Зрештою провів її до автобуса, а поки той прийшов, мнулася, пнулася, пострілювала очками туди й сюди і нарешті мекнула:
— А можна, я до вас приїжджатиму? Маю навіть камеру для підводних знімків, жахливо хочеться пофотографувати…
І я дав згоду, бо що мав учинити інше? Зрештою, усвідомлював: особа це непередбачувана і з нею ліпше ближче не сходитися. Цю мою боязнь миттю підтвердила, бо кинулась до мене й міцно поцілувала в щоку.
— Дякую! — сказала зворушено. — Бачу, що ви більше добрий, як строгий.
І я знову признав рацію, але цього разу своєму покійному приятелеві, який зловився на її примани, відтак назвав свої з нею стосунки «катавасією». Такими вони й були. Однак згоду на її приїзди вже дав, тому мені тільки й залишалося, щоб строго попередити: приїжджати до мене можна тільки за наперед визначеною домовленістю. Вона на це легко погодилася.