Наступного разу з’явилась у мене через тиждень, звісно, й не подумавши зателефонувати наперед, а сповістила про приїзд тільки тоді, як стояла перед моїми ворітьми. Я знову розсердився й гостро їй виказав, настрахавши: коли так чинитиме, не дозволятиму приїжджати взагалі, бо таких сюрпризів не люблю.
Стояла переді мною, як псичка, котра чудово знає, що завинила, але не збирається нітрохи каятися, — якась поменшена, бо цього разу без високих підборів, трошки, може, й жалюгідненька, з химерно підтисненими губками й понурим блискотом ув очах.
— Ну, будь ласка! — мекнула увіч по-козиному.
Через плече в неї висіла більша сумка, якась чотирикутна, очевидно, камера для підводних знімків.
— Що — будь ласка? — спитав усе ще сердито.
— Будь ласка, пустіть мене й не сердіться!
— Хіба не попереджав, що не люблю несподіваних гостей?
— Попереджали, — шепнула Ж. Смикальська.
— То чому з’явилася, не попередивши?
— Бо сама не знала, що приїду, — сказала й додала по паузі: — Я така: ніколи не знаю, що чинитиму… Але так захотілося познімати під водою! Ну, вибачте!..
І таким дивним тоном вибачилася, що мені подумалося: це й не вибачення, а радше образа на те, що я, замість зрадіти з її приходу, ще й комижуся.
— Вибачу, коли даси слово не падати мені як сніг на голову.
— Даю слово! — урочисто сказала, а я зирнув на пальчики правої руки: вони були сплетені, як це чинять діти, коли не хочуть, щоб їхня клятва чи обіцянка були чинні. І ця її химерна дитячість роззброїла мене, бо в ній і справді проглядала якась недорозвиненість; зрештою, що вона трохи не зі світу цього, помітив давніше. А що вибір у мене був невеликий, то нічого не сказав на ті сплетені пальчики, а ворота таки відчинив. Зрештою, рішення щодо того подав не я конкретний, а той вистежувач-писака, котрий за Дійством уважно стежив і не дозволяв мені його завершувати, не враховуючи природи естетичного творення. Бо все, що почалося, мусить дійти свого натурального, найімовірнішого кінця. Тут уже я не помилявся.
І знову повторилася попередня гра: Ж. Смикальська зайшла в дім, тоді урочисто поклала на стола кульочка з чимось білим, здається, сиром, якого було не більш як кілька ложок. І проголосила, що вона зі своїми харчами. Відтак знову змушений був збирати зі своєї їжі ту частину (звісно, значно багатшу від її приносу), яку можна було б назвати вегетаріянською. Але цього разу навідруб відмовилася від молочної каші, бо бабуня Телька, в якої жила, замучила її тими кашами, а особливо не терпить манної (я пропонував їй вівсяну), зате гречаники з сиром виявилися до смаку, аж заплескала в долоні, так само й салат із найїдючішої редьки, яка хвилями поширювала від себе сморід, із кропом та зеленою цибулею; а ще млинчики з тертими яблуками; а ще запропонував яблука, смажені в олії, що було також сприйнято милостиво. Очевидно, зворушена різноманітністю моїх страв, Комп’ютерна Діва, подлубавшись у сумці, витягла звідти мікробутерброда, відтак розгорнула його і розклала на половинки: я побачив бліду й тонку, як цигарковий папір, смужку масла, на якій поклалось щось на кшталт моєї редьки, тільки пахло воно коренем петрушки. Відтак тицьнула пальчиком і гордо заявила, що це селера, яка дуже корисна чоловікам мого віку, отже, випадало, що бутерброда приготовлено спеціяльно для мене, хоч не зрозумів, чому його спершу приховала: чи через скупість, чи задля сюрпризу. Гадаю, останнє вірогідніше. Ні, з нею воїстину не занудьгуєш!
Знаючи її повстримність у їжі, підсмажив собі, на додачу до її бутерброда, двійко яєць із тлустою домашньою ковбасою — запаха ця страва поширювала куди приємнішого, як редька. Тут учинив підступно: мовляв, вивірити, як ті пахи сприйме, — але залишилася незворушна, очевидно ще раніше виробивши стійкість до невегетаріянських духмянощів. Зрештою, не мала коли цим перейматися, бо захоплено пожинала все виставлене, що задовольняло її гастрономічний звих, отже, не мала часу реагувати на мої іронізми. А ще переймалася розповіддю про те, як її бабуня Телька десь поїхала, покинувши її вдома саму, а з їжі залишила молочну кашу й борщ (а перших страв вона й тоді принципово не їла), отож дівчинка цілий день смажила, очевидно, в надмірній кількості картоплю, а коли ввечері бабуня повернулася, то застала любу внучку на ложі з роздутим животом і зі стогонами — її тоді навіть у лікарню завезли, побоюючись завороту кишок. Усе, правда, закінчилося щасливо, але відтоді вона й смаженої картоплі не їсть. Це сповіщення підсилилося вихлюпом із мисочок, повних напіврозсталого холодцю, — зрозумів це як попередження, щоб не вгощав її смаженою картоплею, інакше в неї напевне станеться заворот кишок, чого страшенно боїться, хоча смажена картопля також належить до вегетаріянських страв. Але в усьому, поважно звістила Комп’ютерна Діва, треба знати міру.