Тим часом провів Комп’ютерну Діву на автобуса, знову дістав гарячого поцілунка в щоку й тверду обіцянку, що невдовзі знову до мене завітає. При цьому на вимогу повідомити завчасно був обдарований хвилькою мовчання з приємною, навіть чарівливою всмішкою на тонких вустах, та й у мисочках не було жодного холодцю, а щось ніби розводнена патока. Відтак автобус щасливо відвіз її від мене, я навіть помітив за затемненим вікном світлий ласт, що мені дружньо помахував. Зрештою, вже бажав опинитися на самоті, бо біля мене з’явилися ледве провідчуті ниточки, — чи не мойри їх виплели й мені показали?
Отож, ідучи додому, почав зіставляти два періоди стосунків мого приятеля з Комп’ютерною Дівою. Чому він зійшовся з нею першого разу, можу говорити й уявляти підставно, бо про це сам виповів докладно, — я це й записав у четвертій частині скрипту. Головним двигуном того з’єднання приятель назвав «бажання любові», бо пізнав просту істину: «Духовне осягнення світу бажання любити не покриває». Що ж іще сказав тоді Микола? А важливе: «Є тут таїна, якої, може, ніколи не збагнемо». Я ж тоді побив, як пам’ятає читач, цього істотного резона своїм — про Кам’яного Господаря. Але він заявив, що «Бог — це не відречення від світу та життя, а екзистенція, яка велить нам запалюватися й кидатися у вир чаші із срібним молоком, щоб не перетворитись у того Адама, який мертво існував у раю». І Микола кинувся в той вир двічі: першого разу врятувавшись, а другого — ні, при цьому того другого разу мене до себе для співучасті не покликав, тобто я йому зі своїми резонами став непотрібний. Але про мене не забув, а зробив спадкоємцем Кози з фотоапаратом із неважливою для мене матеріяльною додачею (крім бібліотеки, звісно). «Що ж цим хотів досягти?» — знову запитав себе я.
Отут мене найбільше й заклинювало, а з’ясувати не тільки праглося, а й було треба. І я почав сплітати ниточки, підсунені мойрами, — для того вони їх мені й передали. Чому Микола це вчинив? Перша гіпотеза: пригрів біля себе гнану й бездомну істоту, яку переслідував батечко-ґедзь. Чи ж не відбиток це давнього грецького міту про дочку царя Агросу Інаха, жрицю Гери, Зевсову коханку Іо?
Згадаймо цю історію. Ревнива Гера обернула Іо на корову, яку спершу стеріг Аргос — багатоокий велетень на прізвисько Паконтес. Але покровитель дотепності, гімнастики й мандрівників Гермес убив Аргоса, звільнивши Іо. Тоді й наслала Гера страшного ґедзя, від лютих укусів якого Іо тікала через моря й сушу і добігла до Єгипту, де Зевс повернув їй людську подобу. Чи не так само тікала від батечка Ж. Смикальська? Можливо, Гермес тут наближений до Велимира Прутнюка, адже той її не увільнив і людської подоби не повернув, тобто користувався як коровою. Увільнити ж її захотів хоч і не Зевс, але сумнівний княжий нащадок Микола Лико, однак першого разу замало мав для того сили. І новітня Іо знову повернулася в отару Прутнюка, посівши там належне місце, але навряд чи достойне.
Отут мене й з’їдала невідомість. Признаюся, робив спроби розпитатись у Кози з фотоапаратом, але вона не те що не захотіла (хоч і не без того) зв’язно оповісти, чому повернулася до Миколи Лика, а взагалі не вміла творити просторішої оповіді, отож я пізнав лише епізоди, які й намагаюся між собою пов’язати. Отже, не Микола її покликав, а вона повернулася з отари Прутнюка сама. Водночас розповіла йому (як і мені пізніше) про ґедзя, який її переслідує й кусає (цю історію засвоїла й уміла виповісти достатньо). Знаючи Миколу, як загалом добру людину, можна ствердити уже сказане, що він її пожалів, а може, й не переставав любити. А що мав хворе серце, то вони зійшлися для безгрішного життя.
Правда, я не зовсім розумів, як це сталося, що він тримав свою Козу на кухні, де вона й спала, а не відступив їй власного ліжка, адже був джентльмен. Зрештою, й квартирантці, над якою змилувався, не годилося б переселяти господаря на кухню, окупувавши його ліжко, — так принаймні було в казці, що є прообразом цієї історії. В цьому пункті ниточки не сходилися. Навіть уявив собі, як Ж. Смикальська розкішно спить на Миколиному ліжку, в той час, коли він, старий і хворий, крутиться на твердій плиточній підлозі в кухні, — мені стало не те що смішно, а й виникло відчуття нереального; для письменника це істотний чинник його естетики: уникати фальшу. Отже, реальніше думати, що спала на підлозі вона, якщо… Ну, звісно, якщо таке незручне спання не призвело до того, що якоїсь ночі вони опинилися в одному ліжку. Чим усе закінчилося, відаємо, і, здається, тут Коза нікóли мені не виповість правди, принаймні досі не виповіла. Витягувати ж признання кліщами з її тонесенького язичка я не збирався — для викладу цієї історії він хоч і бажаний, але не конечний чинник.