— Книжку написав? Значить, письменник. Як долетів?
— Долетів добре. А у ва…
— Джорджіо! Ти вернувся! О, Dio mio! Яка ж я рада тебе бачити!
— Франческо, господи! Та де б я дівся?!
— Хто тебе знає. Натовп фанатів, інтерв’ю, увага преси, ми всі за тобою слідкували! Багато хто заради цього покидає звичне життя. А ти ж тепер письменник!
— Франческо, у мене тут сім’я, це по-перше, а по-друге, я дуже радий, що вернувся додому, а по-третє, перестань мене так називати, я не письменник, я оператор Центру управління польотами.
— Насправді ми тут усі тобою пишаємося. Поставити на вуха таку кількість народу — це мистецтво, я вважаю!
— Хто б казав.
— Що ти маєш на увазі?! — чорна брова напарниці полізла вгору. Льолєк розреготався.
— Я маю хорошого наставника, — я миролюбно всміхнувся. — Моя заслуга тільки в тому, що я переніс усе, що бачив, у текст. Нічого б не було, якби ти не запустила мені в голову бейсбольним м’ячем, якби не понаштрикувала в руку скалок, якби не зустріла скунса, якби…
— Якби ми не блювали в туалеті!
— Так. Саме так. Саме ми блювали. ОК, я згодний.
— О, не купився!
— Я добре засвоюю уроки.
У командному центрі попри те, що до початку зміни було ще хвилин сорок, зібрались усі (здебільшого після церемонії підняття прапора всі розходилися по своїх підрозділах і готувалися).
— Ми боялися, що ти не вернешся, — почала Сара МакКарті.
Почувши це від третьої поспіль людини, я не витримав:
— Давайте так. Ви серйозно вирішили, що я можу не вернутися на роботу? Ні, ви це серйозно?
— А що в цьому такого? — розвела руками начальниця зв’язку Трейсі. — Ти ж успішний письмен…
— Перестаньте мене так називати! Мені постійно здається, що ви з мене кепкуєте!
— Звикай, Джорджіо. Тепер ти мене розумієш, коли я кажу, що ти пишеш про мене, як про дурку?
— Франческо, ти ж чудово знаєш, що це не так!
— Та ми й не кепкуємо, — спокійно заявила Сара. — Людина в житті завжди повинна йти за успіхом.
— Тут є нюанси, — я схрестив руки на грудях, а якщо я схрестив руки на грудях, значить, мені є що сказати. — По-перше, моя сім’я тут. По-друге, там, де моя сім’я, там мій дім, правильно? А по-третє, не було б вас, не було б книжки. І, нарешті, я ж не сам писав цю книжку. Ціла команда працювала. Тому не дуже чесно присвоювати успіх собі. Та й узагалі, не людина йде за успіхом, а навпаки.
— Тобто ми можемо розраховувати на англомовний реліз?
— З чого такі висновки?!
— Ти ж сам кажеш, що не людина йде за успіхом, а успіх за людиною.
— МакКарті, з логікою в тебе все гаразд. Так, ми над цим працюємо.
Усі полегшено зітхнули.
— О, Джорджіо, добре, що ти приїхав! Тепер я спокійний.
— Професоре, хоч ви не кажіть, що теж думали, ніби я не вернусь!
— А що?
— Та ви тут усі збожеволіли з тією книжкою! — мені це подобалося дедалі менше. — Це всього-на-всього книжка! Я не народив сам дитину, в мене не відросла друга голова, і я не отримав Нобелівської чи Пулітцера. У вас якісь дивні побоювання, чесне слово!
— Джорджіо, я вас готував майже два роки і збираюся нарешті вернутись у свій університет до наукової роботи. От я й переживав…
— А не переживайте!
— А я переживав!
— А не переживайте! У нас, буддистів, є два стани: «переживати ще рано» і «переживати вже пізно». Мить, коли потрібно переживати, така коротка і невловима, що переживати взагалі нема сенсу. Хтозна, де ви, я чи Франческа будемо завтра. Ніхто не дасть гарантії. Отож ваші переживання марні. Ви виконали свою роботу на відмінно — підготували нас. А що буде далі — одному богу відомо. Поки що нічого не змінилося. Поки що. Але завжди треба бути готовим до змін.
— Твоя правда, синку, — тихо промовив старший офіцер Баррел. — Хто може знати? Я ось не знав, що простирчу в цьому командному центрі майже два десятки років. А воно он як вийшло. Я ж думав, що це тимчасова робота.
— У мене так із попередньою було! — засміявся я. — Мені мій учитель Чімітдорж-лама колись сказав: «Не прив’язуйся і не звикай. Це позбавить тебе страждань. Тільки сім’я та рідні варті прив’язаності».
— Правильно, — зітхнув Баррел. — Ти ж знаєш, я йду на пенсію. Просто хотілося допрацювати в приємній обстановці.
Мені раптом стало сумно.
— А-а-а! Джорджіо! — наші стажери Колін і Джой увірвалися в командний центр, ледь не збивши з ніг професора і старшого офіцера. — Ти вернувся!