— Нортоне? — запитально глянув полковник.
— Але є правила…
— Покажіть!
— Ніде не можна з рідиною!
— Ми п’ємо каву під час обрахунків. Ми так звикли і без цього не можемо. У Г’юстоні, у ЦУП спокійно п’ють каву за всіма пультами. У Центрі Кеннеді також! — сказав я.
— Але в нас на control tower[80]…
— Ми не диспетчери польотів, і ми не в control tower! — обізвалася Франческа.
— А ви могли би дозволити пити каву, скажімо, із закритих стаканчиків? — запропонував я компроміс.
— Дзуськи! Джорджіо, твоя улюблена чашка, яку тобі подарувала Ярина, має кришку? Ні! Моя чашка теж без кришки, і, взагалі, я ненавиджу ці посудини з кришками!
— Може, ви б дозволили тільки цим двом, — Ґвінн мотнув головою в наш бік, — пити каву так, як вони звикли?
— Що значить «цим двом»?! — знов обурилася Франческа. — А офіцер Баррел? А професор Рассел? А Трейсі? Що це за дискримінація?!
— Нортоне? — знов запитав полковник.
— Та добре, я можу скасувати розпорядження, але тільки під їхню відповідальність, — вичавив Нортон, мабуть, уже триста разів пожалкувавши про свою пересторогу.
— Ви чули капітана Нортона, юна леді? — іронічно звернувся до Франчески полковник. — Ви перемогли!
— Я вам не «юна леді»! — відрубала Франческа. — Якщо ви не перестанете до мене звертатися в подібному тоні, то я звертатимусь до вас «старий джентльмен»!
— Я не старий! — образився командир.
— А я не школярка!
Полковник похитав головою і всміхнувся.
— Гаразд, я зрозумів! — і пробурмотів під ніс: — Попереджав же мене Френкі…
— Вітаю, Франческо Маріє Анджеліно Адамс! — я потис напарниці руку. — Ти виграла цю війну!
— Не я, а ми всі. Я піду по каву!
— God bless America!
* * *
— Джорджіо, підійди, будь ласка, на центральний КПП. Тут для тебе чемодан… — бубонів у слухавку Льолєк.
— Чемо… що?
— Чемодан.
— Маковскі, це точно мені?
— Джорджіо, у нас інших Васильєвих нема.
— Дивно.
— Дивно, що нема?
— Дивно, що чемодан.
— Важкий, — гигикнув Маковскі.
Якщо вам зранку принесли на роботу валізу, а вона не ваша — тікайте. Бо нічого доброго в тій валізі, принаймні для вас, немає.
— Це тобі! — Маковскі очима вказав на здоровезний синій Samsonite, що стояв у кутку.
Я підійшов. Це був велетенських розмірів чемоданисько, в який, напевно, можна було запхнути й мене.
На чемодані висіла табличка компанії SW Airlines. На табличці було написано: «A. «G». Vasiliev» і адреса авіабази. І більше нічого.
— Твій?
— Уперше бачу.
— Але тут твоє ім’я!
— Не зовсім. Що таке «G»?
— «Giorgio», caro mio! — Франчесчиним тоном проголосив Маковскі.
— Значить, це той, хто знає мене тут. Хтось із місцевих.
— Але хто? І на хріна тобі чемодан?
— Може, це якась підстава? Бомба?
При слові «бомба» Маковскі скривився — йому явно не сподобалося це припущення.
— Перш ніж пропустити цей чемодан на територію бази, я мушу його оглянути. Ти не проти?
— А чого я мав би бути проти?! Він же не мій.
— Там твоє ім’я!
— То й що? На паркані теж моє ім’я можна написати, але не значить, що це мій паркан!
— Ну, якщо…
— Відкривай скоріше!
Маковскі надів латексні рукавички й насилу затяг валізу на металевий стіл для огляду. Підійшов до детектора, що стояв у кутку, дістав два папірчики й обтер ними всю валізу, особливо приділяючи увагу замкам та ручкам. Потім знову підійшов до апарата й заклав ці папірчики в аналізатор. На детекторі засвітився зелений вогник.
— Зелена лампочка означає, що слідів вибухівки на сумці немає, — пояснив сержант.
— Милостивий Будда! — саркастично зауважив я.
— ОК, продовжимо!
Тим часом на КПП підійшла і вже визирала з-за мого плеча допитлива Франческа. Крім неї, за нами зібралася вся зміна охорони центрального КПП — восьмеро солдатів.
Льолєк одним рухом розстібнув блискавку, відкинув кришку й закляк на місці. Франческа зойкнула. Вартові щось приглушено зашепотіли. У мене повільно почала від’їжджати щелепа.
— Якого біса…