Так і живемо.
P. S. Прикро, що Баррел іде від вас. Ми ніби далеко, але теж переживаємо.
Обнімаємо вас. Ваш Колін (ну і Джой, звісно).
* * *
Ви коли-небудь розмовляли з керівництвом матюками? Ну, не з безпосереднім керівництвом, а з «великими босами», які сидять у сяючих штаб-квартирах, у своїх пихатих скляних кабінетах? Ні? Боязко?
А ось Франческа це може запросто.
— Знову ця срань!
— Франческо, ти чого зранку лаєшся? Не виспалася?
— Giorgio, caro mio, ну а як тут не сваритися? Від нас вимагають результату, так?
— Ну.
— Гну! Ми робимо цих п’ять дрипаних корекцій на день, так?
— П’ять — це наш максимум. Бо після активної зміни ми повинні впорядкувати документацію. Ми можемо й більше робити за ці чотири години. Але за решту робочого дня ми не поробимо звіти. А ще ж є адміністративні питання.
— Плюс тренінги з нової системи керування капсулами. І ти ще мене питаєш, чого я така зла?! Нам потрібні зміни процедури!
— Точніше, зміна в процесі рекордингу та звітності.
— І?
— Що?
— Джорджіо, не придурюйся! — Франческа підійшла до мене впритул і доволі відчутно тицьнула мене пальцем у скроню. — Ти тут тепер бос!
— Офіцер Баррел тут…
— Джорджіо! — її палець знов уперся мені в лоба. — Ти. Тут. Бос! Аргументуй. Пробивай. Пиши! Нам. Потрібні. Зміни! — і при кожному слові її палець із червоним нігтем боляче впивався мені в лоба.
— Франческо, якщо ти не перестанеш тицяти в мене пальцем, то проштрикнеш мені голову!
Палець уперся мені тепер межи очі, й напарниця швидко-швидко щось заговорила своєю мелодійною сицилійською говіркою. Я не знав усіх слів, але зрозумів, що це було побажання не бути дуже дотепним, бо інакше працюватиму в цирку.
Я обережно взяв її за пальця. І одвів його якомога далі від моїх очей.
— Я постійно пишу в штаб-квартиру записки і складаю перелік усіх необхідних нам змін! Що ти пропонуєш — поїхати в Г’юстон або у Вашингтон, і понаписувати їм це все на лобах? Чи як?
— Ну чого одразу «на лобах»? Можна пояснити доступно й написати нормальну записку, а не ті засохлі шмарклі, що ти пишеш.
Я хотів було запустити в дорогу напарницю чимось важким за ці «засохлі шмарклі», але втримався. Подивившись із-під лоба тяжким поглядом на нахабне й вередливе дівчисько, я тихо промовив:
— Добре, ragazza mia, ану покажи мені клас зі складання службових записок.
— Запросто! — прийняла виклик Франческа, сіла за мій комп’ютер і щосили затарабанила своїми наманікюреними пальчиками по клавіатурі.
Хвилин через п’ять текст «службової записки» був готовий. Записка як записка, на нашому офіційному бланку. Щоправда, стилем вона підозріло нагадувала лист запорожців турецькому султанові.
— ОК… — пробурмотів я. — Подивимося, що ти там понаписувала… «Привіт!» Слухай, а чудовий початок для службової записки керівництву. «Привіт!»
— А що, треба було написати «Вітаю Вас, ясновельможний»?
— Чого одразу «ясновельможний»? Вистачить і «привіт». Я б іще додав «йоу!» і «чувак». Га? Як гадаєш? «Гей, чувак, привіт, йоу! Вацап?»
— Так, не завадило б спитати, як почувається його срака!
— Франческо!
— Що?! Читай далі! Прискіпується він! Розумник мені знайшовся!
— «Ваша довбана система рекордингу кошмарно застаріла, страшенно неефективна, і взагалі, вона більше заважає, ніж допомагає». Гм, непоганий тон, мені подобається. Особливо слово «довбана». Можна ще дода…
— Далі читай!
— «…Отож вибір у вас невеликий: або ви змінюєте систему рекордингу та звітів, або запхніть ваші річні плани собі в сраку!» — я одірвав очі від монітора.
— Sei serio al momento, cara mia?
— Non ti piace?[92]
Закінчувалося це оголошення війни не менш шедеврально: «Цілуємо в ніс, щиро ваші Джорджіо & Франческа».
— Пристрасть і експресію я, звісно, оцінив. Пропонуєш мені оце надіслати?
— Джорджіо, дурнику, авжеж ні! Просто бачиш безодню між тим, що пишеш їм ти, і тим, що їм, типу, написала я?
— Справді, «безодня».
— Тоді визнач «золоту середину» й напиши! Ти ж буддист!
— ОК, ragazza, ти мене переконала, сьогодні ж цим займуся, — і я закрив документ.