— Що тут сталося? — повторив командир скоріше миролюбно, ніж сердито. — Еліс, із вами все гаразд?
— Я ще не зрозуміла, — чемно відповіла начальниця відділу персоналу. — Здається, на мене впав пан професор.
Недарма жартують, що більшість травм і халеп починаються зі слів: «Дивися, як я можу!»
Або: «Ти не так робиш, я покажу, як треба!». Або: «Це все, на що ти здатний?».
Я свого часу так намагався перепливти Байкал на катамарані. Закінчилося це викликом МНС і рятувальною операцією. Наступного разу я ледь не втопився, посперечавшись, що допливу «он до тієї скелі». Потім ми з одним сміливим, але не дуже досвідченим пілотом розбилися на мотодельтаплані, бо я хотів зробити «кілька кадрів згори, яких ні в кого немає» (це було так давно, що про дрони ми ще нічого не знали, а професійні камери важили, як порядний собака, і носили ми їх на плечі).
А одного разу, щоб скоротити шлях до моря, ми з товаришем, вигукнувши: «Та тут фігня стрибати!», шугонули зі скелі на «галявину», до якої, як нам здавалося, було всього метр чи півтора. «Галявина» виявилася кроною дерева заввишки чотири метри. Як ми цього не побачили, я й досі не розумію.
Ось і сьогодні на Франчесчине: «А я можу зробити сальто з розбігу» — пролунало: «Та фігня, я теж таке робив! А ти спробуй із п’яти кроків!» На наш глибокий подив і на мій превеликий жах, це сказав не я. Фраза пролунала від професора Рассела.
Професор, як усі вчені, трохи нудний, тому ніхто не очікував від нього такого демаршу. Я із несподіванки рохнув у мікрофон. Трейсі виглянула зі своєї скляної кімнатки в командному центрі, і навіть старший офіцер Баррел перестав гортати позаторішній випуск Playboy.
— Професоре? З п’яти кроків? Сальто? — Франческа, яка раніше займалася гімнастикою і відзначалася в юніорських змаганнях, була вражена.
— Подвійне! — додав гасу у вогонь професор.
— Не може бути!
— Що значить «не може бути»?! Не ти одна гімнастикою займалася!
— Та я, власне, й тепер… — дівчину зачепило дієслово в минулому часі.
— Так і мені, власне, ще рано на смітник історії.
— Ану давайте! — Франческа махнула рукою, зняла окуляри й сунула їх мені в кишеню форми.
— Cara mia, може не треба? Нам зараз за пульт сідати, Г’юстон…
— Джорджіо, ти переживаєш, що я не зроблю сальто вперед? Та я й назад зможу!
— Та я в тобі не сумніваюся. Але професора навіщо…
— Ти сумніваєшся, що я зроблю сальто вперед із п’яти кроків?! — наче сердитий індик, грізно заґольґав професор. — Що, в мене такий поганий вигляд?!
— Та нормальний у вас вигляд. Просто я раніше теж робив сальто, а от тепер не наважуся…
Рассел скинув брови, глузливо зміряв мене поглядом і реготнув. Я замахав руками, як півень крильми:
— Але ж я і не лізу із заявами. На відміну від деяких…
— То ти вважаєш, що я не зроблю сальто?!
— Та я взагалі нічого не вважаю. Хіба вважаю, що нам зараз потрібно працювати.
— Джорджіо, ти зануда!
— Я просто намагаюся запобігти черговій халепі, — я їх останнім часом шкірою відчував. — Але якщо ви вирішили поламати собі хребти й кінцівки, то будь ласка. Вперед! У нас вільна країна!
Ми всі вийшли в довгий коридор, укритий сіро-синім килимовим покриттям.
— Треба відійти до вікна, звідти п’ять кроків — і сальто! — оцінила ситуацію сицилійська гімнастка.
— Подвійне! — додав гімнаст-астрофізик.
Баррел розпушив вуса і взяв руки в боки. Трейсі сіла на підлогу, схрестила ноги й приготувалася до шоу. Я закотив очі.
Напарниця зняла свої розкішні туфлі від Сема Едельмана, розім’яла пальці стоп, хруснула спиною і підійшла до вікна. П’ять стрімких кроків, нахил. Упор руками. Вигин тіла. Стрибок. Ще один — і дівчина легко приземлилася на ноги, виставила одну вперед і красиво, наче птах, розкинула руки, ставши у фінальну позу.
Це було так гарно, що ми влаштували оплески. Франческа переможно труснула кучерями і всміхнулась.
Тепер була черга професора. Рассел роззувся і підійшов до вікна. У його очах я побачив ледь уловимий сумнів. «Ще можна запобігти катастрофі», — промайнуло в моїй голові, але, як завжди, надто пізно.
Рассел уже стрімко відмірював кроки. Нахил. Упор руками. І саме в той момент, коли наш наставник стояв на руках догори ногами, двері сусіднього кабінету відчинилися. Також відчинилися двері десь унизу. Перший поверх наповнився голосами. Усе відбувалось як при зйомці в уповільненому режимі. Солодко-тягуче.