— Усім доброго ранку! — привіталася Сара. — Ой, а що це з Франческою? — сержант раптом побачила, що всі ми стоїмо біля робочої станції Франчески.
— Це в тебе треба спитати, — сказала Трейсі. — Франческа думає, що ти на неї зла і тому зранку не привіталася.
— Гм… Франческо, люба моя, ти що? Я й не думала на тебе злитися, — сказала Сара.
— Ти зранку зі мною не привіталася, хоч і дивилась прямо на мене! — ображено пхинькнула Франческа.
— Вибач, мабуть, я просто задумалася… — Сара підійшла до сицилійки й міцно її обняла. — Пробач, я не хотіла тебе образити!
— Та я не образилася, а просто злякалася, що ти чомусь на мене зла… — і Франческа знову заплакала.
— Oй, Франческо, чого це ти надумала хандрити? Надумуєш собі всяких дурниць!
— Джорджіо це називає «колупатися в носі», — схлипнула напарниця.
Усі зареготали. Я почервонів.
— От і добре, що все добре! — пожартував професор Рассел. — А тепер давайте до роботи — понеділок, справ повно. І не забудь, Франческо, ти сьогодні заповнюєш подання на тест!
Напарниця всміхнулась і кивнула головою.
Кожен із нас потрапляв у ситуації, коли дрібниці накручувалися до величезних проблем, яким, здавалося, немає кінця. Іпохондрія — річ непередбачувана, ніколи не знаєш, де вона тебе спіткає.
Головне — не залишитись із нею сам на сам. Правду кажу?
* * *
— 21 серпня буде сонячне затемнення. Нові санкції проти Венесуели. Північна Корея погрожує «кривавими наслідками» за санкції ООН. Google звільнив сексиста, — під час перерви я монотонно читав стрічку новин.
— Мудак! — відгукнулася Франческа.
— Хто мудак? — не зрозумів Баррел.
— Мудак із Google. Точніше просто мудак, без Google, — уточнила напарниця.
Перерва проходила мирно, поки ми не зачепили недавній сексистський скандал у Google. Якийсь Джеймс Дамор у внутрішньому інформаційному просторі компанії стверджував, що розумові здібності жінок дозволяють їм працювати переважно в «соціальних і культурних галузях», тоді як «чоловіки переважно стають програмістами». Сексиста скоренько, з голосним скандалом, звільнили.
— Навіщо його так звільнили… — почав було Баррел, проте напарниця його перебила:
— Тобто, за логікою цього вбогого, я маю бути тільки соціальним або культурним працівником, бо так влаштований мій мозок. А він буде за мене сидіти за пультом у командному центрі й розраховувати траєкторії? — Франческа, мов шаблею, рубонула рукою повітря.
— Я хотів сказати…
— І він там пояснює, що жінок на керівних посадах менше, ніж чоловіків! — кипіла дівчина. — «Не здатні»! «Клепальниця Розі» ще під час Другої світової довела, що жінки здатні виконувати будь-яку чоловічу роботу!
«Клепальниця Розі» — це плакат Говарда Міллера. 1943 року він намалював дівчину в синьому комбінезоні, яка оголює лікоть у рішучому жесті. Зверху була намальована відома фраза «We Can Do It». Плакат закликав до тяжкої й наполегливої праці. Тоді, під час війни, жінки замінили чоловіків на виробництві.
— Але я хотів сказати… — намагався прорватись Баррел.
— Bullshit! Довбане лайно! — злилася Франческа. — І ви ще його захищаєте!
— Та я й не думав його захищати! Дай мені договорити врешті-решт! — обурився Баррел. — Я просто хотів сказати, що дарма цього мудака звільнили зі скандалом — це ж ганьбище для країни! Порушив корпоративну етику і принципи — звільнили тихенько й на тому все! — висловився нарешті Баррел. І, дивлячись на Франческу, пробурчав: — Гаряча ти наша! Не дала старому свої два центи вставити!
— Вибачте, офіцере! — збавила градус напарниця. — Ні, навпаки, добре, що зробили розголос. Не можна такого замовчувати. Середньовіччя!
Сержант МакКарті поставила чашку з кавою на стіл і солодко потяглася:
— Та яке середньовіччя? Сувора реальність. Мій батько до останнього відмовлявся вірити, що його дочка-балерина пішла в армію. Повірив тільки тоді, коли я поїхала в Ірак! — Сара засміялась. — А пам’ятаєте, сер, як я вперше бігла марш-кидок і проходила смугу перешкод? На першій милі я здохла і впала в багно. Лежу я, каска на очах, рюкзак згори давить, гвинтівка впирається в груди. Нахиляється до мене полковник Вескотт і прямо у вухо мені горлає: «Піднімайся, красунечко, покажи цим нездарам, на що здатна МакКарті!»
Ми всі засміялися.
— А коли ми з місцевою поліцією потрапили в засідку бойовиків, то мене ці слова сильно виручили! — Сара зітхнула. — Тоді нам, дівчатам, ніхто не казав, що ми «не здатні». Я була солдатом. Я й тепер солдат. Хотіла б я побачити цього дурника з Google на моєму місці тоді, в бійні в Аль-Хатамі.