Ми всі замовкли. Тоді подав голос Вескотт:
— Чоловічий світ помирає. Помирає довго і в муках. Після «Клепальниці Розі» скільки років минуло? Відразу по війні чоловіки хотіли взяти реванш, але поламали зуби. Хоч іще кілька десятиліть намагалися вказувати жінкам, що їхнє місце на кухні й коло дітей. І при цьому тринділи про рівність та американську демократію, — полковник сьорбнув кави. — Рівність і демократія — це коли я обиратиму кандидатуру свого наступника, незважаючи на стать і керуючись лише діловими якостями. Колись говорили, що в жінок мозок менший, тепер цей йолоп із Google написав, що «жінки обирають соціальну й культурну галузь, тому їх мало на керівних посадах, і це правильно». Таких печерних поглядів багато, звісно. Ще багато. Але таких довбеників усе менше й менше. І вони всі вимруть. Як мамонти! — і полковник зареготав.
* * *
— Джорджіо вкусив мене за ногу! Це він так зі мною грався! І ще цей гімнюк роздер мою подушку! — розповідала Франческа по телефону старшому братові Патріціо.
Франческа покинула батьківський дім сім років тому, в перший день свого вісімнадцятиріччя, бо прагнула самостійності і не терпіла, коли хтось вказував їй, що робити. І це в них, як з’ясувалося, сімейне — троє її старших братів виїхали раніше. Велика батьківська хата спорожніла.
Сім років сеньйор Джіованні та сеньйора Карла жили самі, якщо не лічити старого ретривера Пенса, а дітей бачили по вихідних, коли ті з’їжджалися на обов’язкові в сицилійців сімейні обіди. Через тринадцять років, проживши довге й щасливе собаче життя, Пенс покинув цей світ. Батькам було самотньо, і Франческа вирішила подарувати їм компаньйона.
— Батьки скучають за Пенсом, і я вирішила подарувати їм нового собаку. Вони захотіли, бо в будинку стало так порожньо… Що ти про це думаєш?
— Чудове рішення. Без пса справді порожньо. І собака — чудовий компаньйон! — я одразу згадав Галю, яка завжди крутиться під ногами, лізе обніматися, і, хоч би що ти робив, ця життєрадісна і стрибуча боксерша завжди намагається потрапити у вир подій, заглядаючи тобі в очі своїми великими розумними очима.
Почалися пошуки. Франческа хотіла невеликого собаку, бо сеньйора Карла ходила з ціпком і не могла б упоратися із великим псом. Попри відчайдушні спроби Трейсі загітувати напарницю на йоркі, Франческа категорично відмовилася від такої пропозиції.
Болонка не підійшла, бо «занадто ніжна» для такої темпераментної пари, як сеньйор Джіованні та сеньйора Карла.
Чихуахуа не годиться, бо просто не подобається Франчесці.
Померанський шпіц «симпатичний, але дідька лисого зрозумієш, де в нього морда, а де срака».
Китайська хохлата не підходить, бо Франческа не любить лисих собак, а французький бульдог схожий на бабцю Б’янку.
Франческа вагалася між фокстер’єром і джек-рассел-тер’єром, яких я називаю просто й коротко: «гаплик хаті».
— Зате вони довго живуть! — сказала напарниця.
— Не факт, що їхні господарі теж довго житимуть, — зауважив я і згадав, як трохи з глузду не з’їхав, проживши три доби під одним дахом із фокстер’єром.
Лишилася дрібниця — знайти собачку.
Франческа перекопала тонни інформації про розплідники та заводчиків, але або розплідник був надто далеко і були проблеми з перевезенням, або ціна в розпліднику була висока. Врешті я порадив дівчині придивитися до собачих притулків. Там і ціни нижчі, і цінність вища, бо це ж врятоване псяче життя.
Нарешті Франческа вигукнула:
— Знайшла! Джорджіо, уявляєш, це два в одному!
Цього разу пощастило півторарічному песикові на ім’я Джой, який був міксом фокса і джек-рассел-тер’єра. Це й означало «два в одному».
Деякі формальності, купівля нашийника, повідка, лежанки та іграшок — і Джой приїхав у свій новий дім.
Точніше, у новий дім зайшов не «Джой», а «Джорджіо». Трансформація «Джоя» в «Джорджіо» відбулася прямо в машині.
— Вони назвали його «Джой», від «Enjoy»! — пояснила Франческа. — А я не люблю Кока-Коли, тому він став «Джорджіо»! Правда, круто?! — веселилася напарниця.
— Логіка — здохнути можна, — оцінив я. — А чому Джорджіо? — поставив я тупе запитання. — Спершу клоп, тепер пес…