— Я, як старший зміни… — прошепотів я.
— Ти! — Рассел тицьнув у мене пальцем. — На кому лежить відповідальність?
— На мені…
— Кому ти підпорядковуєшся?
— Старшому зміни в Центрі Джонсона у Г’юстоні…
— То якого ж ти біса слухаєш мене?
— Бо ви мене тренуєте!
— Так! Зокрема, треную не слухати дурних порад тих, хто не бере участі в процесі корекції! — Рассел подивився на мене поверх окулярів. — Тут ти командир! Ти дослухаєшся тільки до своєї напарниці! Ти можеш спитати моєї думки як думки третьої сторони, але ти не слухатимеш моїх реплік і взагалі будь-чиїх реплік за своєю спиною! Ти взагалі мав мені сказати, щоб я стулив пельку!
Я мовчав. Я переживав таке потрясіння, яке пережили перші пілігрими з корабля «Мейфлавер», коли допливли до берегів Америки.
— Якщо ти не почнеш вмикати свій мозок, то перетворишся на барана! — безжалісно поставив крапку професор. — Ти ж у минулому журналіст, тож знаєш, як ЗМІ маніпулюють думкою аудиторії! Якщо людина не здатна критично сприймати інформацію і ковтає все, що їй згодовують медіа, то вона стає схожа на зомбі! Подивися на Північну Корею! Та на ту ж Росію подивися! Ти думаєш, у нас таких немає? Дуже велика частка людей не вмикає свій мозок! Думай! Критикуй! Шукай інформацію з інших джерел, порівнюй! — Рассел постукав себе по лобі. — І тоді все буде ОК!
Після всіх необхідних маніпуляцій у повному мовчанні ми передали керування вантажівкою.
— Houston, CT! Everything looks nominal!
— Copy that, thanks, Houston!
— Copy, Hawthorn! Thanks, guys, good job! [13]
Тепер ми точно не страждатимемо від того, що професор не завжди може бути присутнім на наших змінах. Так приходить впевненість у собі.
* * *
Ми розходилися по робочих місцях після церемонії підняття прапора. Настрій був піднесений, бо сьогодні очікувалося сонячне затемнення, і полковник Вескотт оголосив, що на третьому майданчику в зоні прийому місцеве наукове товариство встановлює два телескопи для спостереження. Усі охочі можуть взяти додаткову перерву й насолодитися видовищем — у нашому регіоні сонце буде закрите місяцем на 70 %.
— Джорджіо, зачекай, я книжку з машини заберу! — Франческа побігла на стоянку, а ми з офіцером Баррелом залишилися чекати її біля входу в корпус.
— Перебрав я вчора стейків… — погладжуючи живіт, зітхнув старший офіцер.
— Та ну! М’яса багато не буває.
— Буває, Джорджіо, особливо після восьмої вечора, — пожалівся Баррел. — І коли в тебе є більше ніж півпляшки віскі.
— Е ні, за таких умов і я пас, — погодився я й одразу уточнив: — Щоправда, якщо йдеться про неділю, а не про п’ятницю!
— Ну от! А я не зміг стриматися. Нема в мене сили волі.
Може, сили волі в офіцера Баррела й не було, проте не було в нього і черева. І взагалі, у нас на базі майже немає людей із надлишковою вагою, навіть серед цивільних.
Військові, причому всі, починаючи з рядового й закінчуючи офіцерським складом на чолі з полковником Вескоттом, якщо не зайняті службою, то беруть участь у нескінченних маршах і по півдня проводять на тренажерах та смугах перешкод. Жодного разу не бачив тут військового з черевом.
— …Я взяв трохи стейків із собою, можу поділитися під час ланчу, — запропонував Баррел.
— Це було б чудово. Дякую.
Нашу світську бесіду перервав глухий удар і звук падаючого тіла.
Ми повернулися на звук, і я відчув, як у мене на потилиці ворушиться волосся, а серце падає в шлунок: прямо на дорозі лежала моя напарниця.
Як два тигри, ми трьома стрибками опинилися коло нещасної дівчини, розпластаної на асфальті.
— Франческо, що сталося?! Ти мене чуєш?!
Дівчина не відповідала. Вона лежала на спині, розкинувши руки. З носа юшила кров, на лобі набрякала здоровезна ґуля. Окуляри лежали поряд. Офіцер Баррел нахилився послухати дихання, я схопився за пульс на руці і шиї.
— Пульс є!
— Дихання є!
У мене вмить вимкнулася паніка, і я згадав перші правила реанімації. Ми перевернули дівчину на бік, щоб кров із носа не текла всередину, і підклали під голову мій рюкзак. Я розтиснув напарниці зуби й простежив, щоб язик не запав у горлянку. До нас на допомогу кинулися кілька гвардійців. Гуртом ми на руках перенесли Франческу з асфальту на лаву. Дівчина досі була непритомна. Я підняв їй повіки і, оскільки на вулиці ще було темно, посвітив в очі ліхтариком. Зіниці відповідали, але були ледь розширені. Я видихнув. Реакція є, це добре, але розширені зіниці могли свідчити про закриту черепно-мозкову травму, і це викликало занепокоєння. Прибігла суперінтендант Сара МакКарті. Ні слова не кажучи, схопила рацію й почала викликати лікаря. Доктор Джексон ще не встиг дійти до свого кабінету, як довелося розвертатися й бігти назад. На плацу почав збиратися натовп.
13
— Г’юстон, Сі-Ті! Усі параметри в нормі!
— — Прийняли, дякую, Г’юстон!
— — Прийняли, Готорн! Дякуємо, чуваки, гарна робота!