— Привіт, подружко! Ти як?!
— Я в порядку, Саро, дякую!
— Ти хоч пам’ятаєш, як це сталося?
— Не дуже… Пам’ятаю, що йшла, а потім бамс!
— Ти не йшла, ти бігла, дорогенька! — сказала Сара. — І в руках у тебе була книжка. Ти одночасно бігла, читала, потім обернулася — мабуть, щоб закрити машину. Натисла на брелок, повернулася бігти далі — й одразу врізалася в стовп! Маковскі нам відео показував!
— Стовп не впав? — спитав я.
Ми всі засміялися. Крім професора.
— Франческо! — до Рассела повернулася здатність говорити. — Твоя голова… Твоя голова варта більшого, ніж усі наші голови разом узяті! Ти це розумієш?!
— Ні… — прошепотіла бідолашна дівчина. — А що не так із моєю головою?
— Не валяй дурня! — крикнув раптом професор. — У тебе унікальний мозок, ти геній, біс тебе забирай! Ти літаєш по базі, підриваєш плитки, влаштовуєш пожежі, розбиваєш вікна! Підривай, розбивай на здоров’я, висади в повітря всю базу, але! Але! Бережи голову! Як ти взагалі до такого віку дожила, не розумію! Це тобі шолом потрібен, а не Джорджіо! Якщо не слідкуватимеш за собою, я до тебе Джорджіо приставлю! Як можна читати на ходу?! Та на якому, в чорта, «ходу»?! Як можна бігти й читати?! Бігти й читати!
І раптом чорні, як вугіль, очі Франчески заблищали і наповнилися слізьми.
— Професоре, легше, легше. Не кричіть на неї, — заступився я за напарницю. — Вона ж не навмисно…
— Та я знаю, що ненавмисно, — пробурмотів Рассел. — Просто я також переживаю… Вибач, дитино…
Зайшов доктор Джонсон зі ще одним лікарем — високою чорнявою жінкою, дуже схожою на актрису Орнеллу Муті.
— Я доктор Манчіні, Б’янка Манчіні, — сказала Орнелла Муті. — А ви — Франческа? Ciao, Francesca!
— Ciao! — усміхнулася напарниця. — Ви італійка?
— Мої дідусь і бабуся із Флоренції, а я тутешня! Навчиш мене італійської?
— Не проблема!
— Я разом із доктором Джексоном спостерігатиму за тобою добу, щоб переконатися, що все гаразд і струс не матиме наслідків. Як ти отримала травму?
— Книжка… — ледь чутно простогнала дівчина. — Дуже цікава книжка про те, як вираховувати найкоротші вектори орієнтації в просторі, — Франческа подивилася на мене. — Джорджіо, тобі точно сподобається, я спеціально для тебе взяла…
— Ви тільки подивіться на це чудо! Книжка! Вона читала книжку, коли всі інші втикають у смартфони! — здивувалася доктор Манчіні. — Це цілком поважна причина!
Задзвонив телефон. Приїхав Патріціо.
— Сестричко, що з тобою? — схвильовано спитав старший брат. — Леон, Мауріціо й батьки уже в дорозі!
— О-о-о! — закотила очі Франческа. — Зараз почнеться шоу!..
— Ми, мабуть, поїдемо… — сказав Рассел. — Нас робота жде!
— Ви впораєтеся без мене?
— Буде важко, але в нас немає вибору, — я всміхнувся і потиснув напарниці руку. — Одужуй, ragazza mia, все буде ОК, приїжджай скоріше на роботу, ми чекаємо!
Франческа заплакала.
— Е ні, не плач! Чуєш?
— Я вас підвела…
— Ой, перестань, теж мені «pidmanula-pidvela»!
— Що це за «pidma… nula»?.. — дівочі сльози миттю висохли.
— Це слова з пісні. Потім розповім!
— Там хоч ніхто нікого за волосся до сосни не прив’язував?
— Та ні, там усе гаразд, пісня про складний дівочий характер.
— Ти вмієш заінтригувати!
— Лікуйся й одужуй!
У коридорі ми з Расселом зустріли Франчесчиних батьків. Сеньйор Джіованні та сеньйора Карла були схвильовані й налякані, але це не завадило їм обійняти й розцілувати нас із професором. Закінчивши традиційні сицилійські обійми, батьки покрокували в палату, а ми — на дах, де нас чекала «Дельта». Доктор Джонсон планував іще кілька годин побути в лікарні коло Франчески.
«Дельта» м’яко сіла на майданчик, де вже стояла вся наша група: Вескотт, Сара, Трейсі і Баррел.
— Ну що, як вона?! — не чекаючи, поки вертоліт заглушить двигуни, крикнув полковник.
— Вона в порядку. Розбила носа й отримала струс! — заспокоїв я.
— Нічого собі «в порядку», — охнув полковник. — Вона так тріснулась об стовп, що, боюся, доведеться його ремонтувати!
Полковник зареготав. МакКарті докірливо подивилася на нього. Тут до полковника підійшов пілот «Дельти» Волш.
— Сер, маю пропозицію, сер!
— Слухаю.
— Сер, пропоную перейменувати «Дельту» на «Франческу». Уперше в моїй практиці ми возимо одну й ту саму людину з перервою у місяць, сер!
— Я подумаю! — сказав Вескотт і знову засміявся.