— Ми їй купимо абонемент! — похмуро пожартував я.
І тут я щось намацав у кишені. Це були Франчесчині окуляри. Сонячне затемнення припало саме на цей день явно не випадково.
* * *
Ото, буває, настроїшся на щось, а воно виходить геть не так, як ти собі спланував. Зміна почалася із телефонного дзвінка. Хто б, ви думали, це міг бути о 6:15 ранку? Правильно, Франческа.
— Ciao, caro mio!
— Ciao, ragazza! Як твоя голова?
— Дякую, все гаразд. Тільки ніс сильно болить.
— Він прийняв удар на себе.
— У мене й так ніс із горбинкою, а що буде тепер, я взагалі не уявляю…
— Доктор Б’янка щось тобі з цього приводу казала?
— Казала, що все буде ОК, але сьогодні ще робитимуть знімки і дивитиметься пластичний хірург.
— Кльово, можеш собі зробити нове обличчя!
— Мене й моє влаштовує!
— Та я жартую. А чого ти не спиш так рано? Такий шанс виспатися!
— Так я, той… Вийшла на зміну…
— Не зрозумів?
— Я буду з вами на зв’язку.
— Навіщо?!
— Джорджіо, це моя робота.
— Ти в лікарні!
— Тобі жаль?
— Боронь боже, що ти таке кажеш? Хочеш, я заведу тебе в нашу мережу?
— Та я з тобою побуду…
— Я не можу використовувати два навушники одночасно — в одному в мене буде Г’юстон і мережа, а в другому — ти? У мене станеться роздвоєння особистості. Трейсі! Набери, будь ласкава, Франческу і заведи її через зовнішній канал на нас усіх.
— О, із задоволенням!
Через хвилину Франческу в себе в навушниках могли чути всі, хто був у командному центрі.
— Франческо, доброго ранку!
— Ти як? Голова не болить?
— Тут тобі стовп передавав привіт і вітав із перемогою: його сьогодні вночі прибрали геть!
— Тобто як «прибрали»?
— Забрали к бісу! Навіть асфальт поклали на дірку, ніби й не було стовпа! Полковник розпорядився його прибрати, бо він стояв занадто близько, майже на тротуарі.
— А лінію куди пустили?
— В обхід. Два стовпи поставили трохи далі.
— Тепер більше не вріжешся!
— Їй узагалі треба тунель зробити — від її автівки до командного центру. З м’якою обшивкою всередині.
— Ідіть у дупу!
— Та ми пожартували! Ми раді тебе чути!
— Ласкаво просимо на зміну!
Фізично Франческу сьогодні заміняв сам доктор Рассел. Я вже було подумав, що розслаблюся, та де там! Расселові не подобався то один, то інший показник, то він перераховував результат, то раптом брався перераховувати мій. Професор бурчав, нервувався і пихтів у мікрофон, наче стадо бегемотів. Коли ми розраховували траєкторію для одного супутника зв’язку, того, що дозволяє нам оперативно зв’язуватися всередині групи, яка займається корекцією кораблів, зокрема й МКС, Франческа прислала мені текстове повідомлення: «Джорджіо, я зрозуміла завдання, надішли мені, будь ласка, поточну телеметрію».
Поки я розраховував орієнтацію, Франческа прислала мені нові дані.
— Казна-що! Як вони хочуть його так перевести за такий час? — бурчав Рассел. — Кутова… кутова…
— Кутова при переході — 12,1 радіан на секунду, — підказав я.
— При всьому переході?
— Саме так, бо потім вона має дорівнювати кутовій швидкості Землі, це ж геостаціонарна орбіта, а для того ми повинні дати імпульс 4:2, щоб погасити кутову при переході…
— Чекай… — Рассел заглибився у розрахунки. Рівно через п’ять хвилин професор виглянув зі своєї станції і здивовано сказав: — Чорт забирай, правильно… Як ти дізнався?
— У мене Франческа на зв’язку.
— А, Франческа! — заспокоївся Рассел. — Як Франческа?! — раптом смикнувся професор. — Вона ж в ліжку лежить, а не сидить за станцією!
— Джорджіо дав мені поточну телеметрію, — відповіла напарниця. — Я й розрахувала…
— Чекай-чекай, як РОЗРАХУВАЛА?! На калькуляторі?!
— Я калькулятором не користуюся, ви ж знаєте, професоре.
— Ну добре. Але як можна за кілька секунд розрахувати кутову при переході, не використовуючи спецпрограму?!
— Так я ж у голові й рахую.
— Ох, Франческо! — скептично проскрипів професор. — Давай не будемо! Це все одно що керувати автомобілем без автомобіля!
— До чого тут це? — я так і уявив, як напарниця незадоволено вигнула дугою чорну брову. — Результат правильний?
— Результат правильний, але питання в тому, як ти отримала результат за кілька секунд, коли навіть у спецпрограмі він рахується за кілька хвилин?