— Та ніяк! Просто я дивлюся на поточну телеметрію, дивлюся на потрібні нам параметри, і в мене в голові одразу малюється траєкторія з усіма даними. Я їх хіба що записую, а потім перевіряю в машині і вручну.
— Це неможливо!
— Але так є!
— Яка буде швидкість переходу?
— Швидкість переходу по вектору основного напрямку — 3,9 км/с, потім починаємо її гасити до 3,1 км/с у точці В1!
— Зараз! — Рассел хвилини три енергійно клацав по клавіатурі, розраховуючи швидкість переходу. — От чорт… Нічого не розумію… — бурмотів професор. — Ні, ну я знаю, що в тебе мозок геніальний, але це неможливо… Може, це в тебе через стовп?
Ми засміялися.
— Професоре, от ви ж не розраховуєте на папірчику два помножити на п’ять або корінь із двадцяти п’яти?
— Франческо, ти говориш про геть різні категорії складності!
— Тут річ не в складності, а в принципі. Я знаю формули і знаю константи: значення радіуса Землі, числа «пі» і гравітаційної сталої. Далі мозок робить усе сам, мені навіть не потрібно напружуватися. Я просто малюю у себе в голові траєкторію, а поряд вистрибують потрібні цифри. Так само і в магазині — я дивлюся на цінники, вираховую податок, зіставляю його з сумою, яка в мене є, і можу вирахувати, чи вистачить мені на каву після магазину, чи краще купити риби, а нові джинси лишити на наступний раз.
Ми всі приголомшено мовчали. Голосніше за всіх мовчав професор.
— І ця людина боїться здавати тести на офіцера! — нарешті вичавив він.
— Боюся! Ще й як боюся! — сказала Франческа. — Ви собі не уявляєте, ЯК я боюся!
— А чого ти боїшся? — здивувався я. — Ось Джорджіо тупий, як чобіт, але диви, здав!
Усі загиготіли.
— Ти не тупий, caro mio, — розізлилася напарниця. — А я боюся!
— Та у тебе тестові завдання повинні відображатися вже у вигляді відповідей, — гмикнув Рассел.
— А от і не відображаються, — пожалілася дівчина. — Не знаю чому…
— Ти тепер розумієш, дитино, чому ти повинна берегти себе і свою голову? — спитав наставник.
— Ні… Чим моя голова краща за голову Джорджіо?
— Не будемо порівнювати, гаразд? У команді будь-яка голова важлива. А ти вчора, наприклад, трохи не розгатила свій суперкомп’ютер об електроопору! Розумієш? Це як узяти ноутбук і гримнути ним з усієї сили об стовп!
— Я не навмисно!
— Я знаю, — погодився Рассел. — Але голову все одно треба берегти. Ти нам потрібна, Франческо!
— Правда?
Я відчув, що Франческа ось-ось почне рюмсати.
— Правда-правда, ragazza! Вертайся скоріше!
— Кожна голова важлива, — сказав Рассел, коли закінчилася зміна і Франческа пішла на обстеження. — Однієї голови не буде — і команди вже немає.
* * *
— Я не знаю, чи ми так зможемо… — сказала Довгопанчоха.
— Українці змогли. І американці зможуть, — тихо сказав Вескотт. — Армія ближче, ніж вам здається.
Перед новим навчальним роком школярі в Новій Англії збираються у зграї і грають у футбол, ходять у походи й відвідують цікаві місця. Наша авіабаза — одне з таких «цікавих місць», і сьогодні до нас прийшла ціла делегація дітей зі старших класів однієї місцевої школи. З цієї нагоди полковник Вескотт замість польової форми, яку він носить щодня, вбрався у кітель із нагородами. І навіть надів кашкета, негайно ж насунувши його на самі очі. Через це командир, якого у звичайний день здалеку годі відрізнити від інших солдатів та офіцерів, був схожий на казкового птаха серед звичайних голубів.
Школярів привезли на базу о п’ятій ранку, щоб пройти всі перевірки на КПП й потрапити на церемонію підняття прапора. Незважаючи на ранню годину, діти широко розплющеними очима споглядали на казкову птицю-полковника, що, заклавши руки за спину, походжав, мовби павич, перед флагштоком, чекаючи, коли годинник покаже рівно шосту.
— Сьогодні в нас незвичайні гості! Цілком можливо, що це наші майбутні солдати! Наші майбутні брати і сестри! — пафосно промовив полковник із-під кашкета.
— «Засранці»! Майбутні «засранці»! — ледь чутно прошепотіла мені ззаду на вухо наша начальниця зв’язку Трейсі й захихотіла. «Засранцями» в нас на базі звуться новобранці, які ще тільки проходять курс навчання. Хоча дітям зараз про це знати необов’язково.
Після церемонії підняття прапора наша суперінтендант сержант Сара МакКарті повела дітей у їдальню на сніданок. Екскурсія екскурсією, але дітей треба нагодувати, хай там що. Після сніданку діти перейшли в розпорядження полковника. Усі екскурсії для школярів та ветеранів полковник проводить особисто, нікому це не довіряє. Він по-особливому ставиться до дітей на базі, відповідає на всі до одного запитання й показує все, що тільки можуть дозволити правила внутрішньої безпеки. Також полковник особисто зустрічає кожного ветерана, який завітає на базу. Двері бази для ветеранів відкриті завжди. До кожного ветерана приставляють по солдатові, і той супроводжує поважного гостя, як особистий ад’ютант у генерала.